статті

                            Не кожну релігійність визнає Христос

У суспільстві, в якому ми живемо багато релігій і кожна з них стверджує, що вона правдива і веде до Бога. Популярною є й така думка: «Кожна релігія навчає лише добра і своєю особливою дорогою веде людину до Бога». Або схожа думка: «Не важливо, якою дорогою йде людина, - у кінцевому варіанті всі дороги приведуть її до Бога». Багатьом людям вигідна така позиція та служить вагомою мотивацією їхніх думок, намірів та вчинків. Проте нас християн цікавить, що про це думає Христос?

У житті нашого Спасителя часто траплялися випадки, коли слід було пояснити людям Свою позицію у цьому питанні. Про один з таких моментів ми читаємо у Євангелії від Матвія: «Не кожен, хто каже до Мене: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім'ям Твоїм пророкували, хіба не Ім'ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім'ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: «Я ніколи не знав вас... Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» (Мт.7:21-23) 

На що звертає увагу Христос?

Релігійні люди моляться до Бога і це природно, бо молитва до Бога є виявом їхньої релігійності. Окрім молитви є й такі особливі люди, які Божим ім’ям пророкують, навіть злих духів виганяють та творять чудеса! Самі ці люди та навіть їхнє оточення переконані, що їхня релігійність є правдивою, бо творяться чудеса. Але Христос своїми словами доводить, що пророцтва, виганяння злих духів та чуда ще не є показниками справжньої віри! Він звертає нашу увагу на найголовніше – те, що може свідчити про істинну віру у Нього.

Нашу увагу Христос звертає на два важливі моменти. Своїми словами: «Я ніколи не знав вас…» Христос дає зрозуміти таким людям, що не визнає їх своїми послідовниками, бо вони не знають Його! Не кожна християнська релігія, навіть така, що визнає своїм Спасителем і Богом Ісуса Христа, - знає самого Христа! Бо, знати Христа – це набагато більше, ніж просто визнавати Його своїм Господом та Спасителем. Апостол Іван пише: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. Оце перемога, що світ перемогла, - віра наша!»(Ів.5:4). Духовне народження відбувається лише з тим, хто пізнав Христа, Його характер, Його любов до людей та вдячно прийняв Його у своє серце і таким чином через Хрещення, водою та Духом «народився від Бога!» Далі апостол та євангеліст Іван твердить: «Хто має Сина, той має життя; хто ж не має Сина Божого, той не має життя»(Ів.5:12). Отож «мати Сина», за словами Івана, - означає прийняти у своє серце Христа, жити Ним та мати вічне життя. Коли людина щиро приймає Христа у своє серце, то разом з цим приймає Його вчення, - Його віру! Про основні прикмети цієї Ісусової віри написано в Об’явленні 14:12 «Тут терпеливість святих, що додержують заповіді Божі та Ісусову віру!»

Другий момент, на який звертає нашу увагу Христос, словами: «Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» – це докір людям за їхні беззаконня. Очевидно, що істинність віри та її живучість доводять діла, за словами апостола Якова: «Так само й віра, коли діл не має – мертва в собі!»(Як.2:17). Зайвим було б доводити мертвість віри тих людей, що чинять беззаконня!

Загальне розуміння беззаконня, - це гріхи, порушення Заповідей Божих (див.1Ів.3:4). В житті це – ненависть, гордість, помста, «перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього»(Гал.5:19-21).  

Отже, неморальне життя тих, хто твердить, що має Христа свідчить про протилежне, - релігійність таких Христос не визнає та до них каже: «Відійдіть від Мене…»

Підсумовуючи написане, апостол Іван, робить такий висновок: «Кожен, хто робить переступ та не пробуває в науці Христовій, той Бога не має. А хто пробуває в науці Його, той має і Отця, і Сина» (2Ів.9).

Як діє цей принцип помітно в житті апостола Павла. Савл – фарисей, «юдеянин, горливець Божий»(Дії 22:3), був переконаний, що правдиво вірить у Господа. Цей самим Бог, що вів юдеїв пустелею, що годував їх манною та подарував їм обітовану землю, перебував з його народом у єрусалимському храмі. У цього Бога вірив Савл та керований своєю ревнивість «дишучи грізьбою й убивством на учнів Господніх, приступивши до первосвященика, попросив від нього листи у Дамаск синагогам, щоб, коли знайде яких чоловіків та жінок, що тієї дороги вони, то зв’язати й привести до Єрусалиму»(Дії 9:1,2). Савл був переконаний у своїй правоті, але «дишучи грізьбою», бажав в’язати та вбити Христових учнів, яких вважав сектою. Він не знав Христа! Він застосовував злість та насилля та у своїй ревнивості вважав їх оправданими. Але згодом виявилося, що в особі Христових учнів, гонив самого Христа! Адже Савлові були відомі слова Господа: «Умийтесь, очистіть себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Я не слухаю вас, - ваші руки наповнені кров’ю!» (Іс.1:15,16). Бог ненавидить насилля, ненависть та злість! Знаючи це, Савл продовжував це чинити, тому Бог у своїй великій милості зупинив його в дорозі до Дамаску де, покаявшись, Савл став іншою людиною – Павлом ревнивим учнем того Христа, якого спочатку гонив…

З історії відомо про ревнивість хрестоносців, що у ХI-XII ст. відправлялися у святу землю «звільняти гріб Господній від сарацинів». У липні 1099 року вони спочатку переправилися до Константинополя, а потім подалися в напрямку до Єрусалима та, розпочавши його облогу, невдовзі захопили місто… Скільки руйнувань, смертей, горя та плачу принесли ці походи! Місцеві жителі казали: «Не може бути правильним та добрим християнство, що насаджується вогнем та мечем». Методи насилля, злоби та помсти свідчили про протилежне – не мали хрестоносці ні істинної віри, ні Христа у свої серцях!

Наші реалії в Україні теж підтверджують наступне – наявність чуд та оздоровлень, дивна поява хрестів на зрізах дерев та різних пророчих видінь, - ще не є доводом істинності такої релігії!

Сьогодні Україна - у фокусі уваги всього світу. У суспільному житті нашої держави ми помічаємо, що Бог засуджує ті самі речі, які Він засуджував колись, бо вони й сьогодні несуть моральний і духовний розклад нашому суспільству.

Автори книг як Старого, так і Нового Завітів часто виступали проти економічних зловживань, неправедних судів, соціальної несправедливості і попереджували про наслідки таких злодіянь. Прикладом цього може служити  такий текст:«Вони ненавидять того, хто викриває біля воріт, і гребують тим, хто говорить правду. Отже, за те, що ви зневажаєте бідного і берете від нього подарунки хлібом, ви побудуєте доми із тесаного каменю, але жити не будете у них; розведете прекрасні виноградники, а вино з них не будете пити. Бо Я знаю які численні злочини ваші і які тяжкі гріхи ваші: ви вороги правого, берете хабарі й перекручуєте у суді справи бідних» (Амоса 5:10-12).

Для можновладців, які чинять беззаконня (соціальне і моральне), але думають задобрити Бога показними відвідинами храмів та зустрічами з духовенством, щедрими пожертвами з багатства, вкраденого в народу, оточенням своїх домів і кабінетів зовнішніми атрибутами християнської віри (іконами, хрестами), актуальним є слово, сказане Богом через пророка Єремію:«Ви надієтеся на слова неправдиві, які не допоможуть: Чи ви будете красти, вбивати й перелюб чинити... а потім ви прийдете й станете перед обличчям Моїм у цім домі, що зветься Ім'ям Моїм, і скажете: Урятовані ми, щоб чинити гидоти всі ці?»(Єр.7:8-10).

Іван Хреститель в часи Нового Завіту відважно звертався до тодішніх державних службовців (митників):«Не стягайте нічого над те, що вам звелено» (Лк.3:13), а також до представників силових структур (воїнів):«Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк.3:14). Всіх, незалежно від рангу, він закликав до покаяння у конкретних злочинах. Саме за відкрите засудження правителя Галілеї та Перії Ірода Антипи у гріхах Іван Хреститель був кинений до в’язниці та потім був страчений(Мт.14:3-4). Євангеліст Лука зазначає, що «Іван докоряв йому за ..все зло, яке заподіяв був Ірод»(Лк.3:19). Апостол Яків підносить голос проти економічних зловживань свого часу: «Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, і голосіння женців досягли вух Господа Саваота!»(Як.5:4).

Апостол Павло неодноразово висловлював своє обурення незаконними діями представників римської судової системи. У Филипах він осуджує беззаконні дії місцевої влади:«Нас, римлян, незасуджених, різками сікли прилюдно, і до в'язниці всадили, а тепер нас таємно виводять? Але ні! Хай вони самі прийдуть, та й виведуть нас!» (Дії 16:37). У Єрусалимі Павло відстоює своє право на справедливе слідство: «Хіба бичувати дозволено вам римського громадянина та ще й незасудженого?»(Дії 22:25). Більше того, будучи незаконно осудженим, Павло організував своєрідний «сидячий протест» у в’язниці, аж поки римські начальники вибачились за свої протиправні дії (Дії 16:37-40). Цікаво, що в кожному з цих випадків римська влада і силові структури у відповідь на протест Павла виправляли свої помилки і далі чинили справедливо, згідно із тодішним законом.

Згідно Конституції України, найвища влада належить народу, який обирає президента, парламентарів та інших представників влади, щоб ті виконували делеговані їм функції. Таким чином, влада має не лише відповідальність перед Богом служити на добро людям і карати злочинців, а й відповідальність перед народом, який її обрав. Народ має право оцінювати діяльність представників влади і змінювати їх, якщо вони не виконують належним чином надані їм повноваження. Така громадянська позиція не тільки не суперечить Біблії та законам України, а навпаки — знаходить у них свою підтримку. Саме таку позицію вийшли висловити християни на усіх майданах України...

Тому у сучасних драматичних та водночас доленосних суспільних подіях будьмо толерантними один до одного та до тих, хто нас оточує, незалежно від ідеологічних, політичних чи релігійних поглядів. Як християни, ми повинні закликати людей до розв’язання цього конфлікту тільки мирним шляхом, адже насильство ніколи не було розумною підставою для побудови нового майбутнього як у суспільно-політичному, так і в особистому житті. Маючи вільне право на вираження своєї громадянської позиції, реалізуймо його у контексті Божих Заповідей, в любові до Бога та наших ближніх.

Отож, сподіваюсь, відповідь на запитання: Яку ж релігійність визнає Христос?, - тепер не важко буде дати кожному із нас; щиросердечно, у глибині свого серця, перед лицем справедливого Господа Бога.

  

Християнин та національне питання

Коли я був малим, мама мені часто розповідала про своє тривожне дитинство. У грудні 1944-го її батька забрали чекісти, а її з матір'ю, двома старшими сестрами та чотирирічним братиком Орестом помістили в пересильний пункт, на Підзамче. Вона згадувала простору залу вщерть заповнену жінками з дітьми. Чоловіків тримали окремо, у в'язниці під слідством, що по вул. Замарстинівській. Люди казали, що їх, як ворогів народу виселятимуть на Сибір, жінки плакали... Ця тривога передавалася дітям, що не розуміючи того, що відбувалося, були глибоко вражені тим, що їхнє спокійне життя перервала війна; ці невинні діти отримували тяжку моральну травму на все життя.

- Богданку, тобі зараз стільки років, скільки було мені, коли нас вивозили, - говорила мама, - Я наймолодша із сестер, плакала від холоду та недоїдання...

- Ти што здесь делаєш, малая! Ану пошла вон! - конвоїр, цей  звір у людському вигляді, кричав на мене, десятирічну дівчинку, що виходила за браму та просила хліба у перехожих, - я хотіла їсти.  Дядько Кость, що мешкав у Львові, за пляшку горілки випросив мене у конвоїра та, взявши за руку, повів до себе додому. Я озирнулася, хотіла до мами, - та їх за тиждень вивизли на Сибір.

У сім'ї дядька вже було троє своїх дітей, а тут ще я звалилася на голову... Я сиділа і плакала, - хотіла до мами, але мама була дуже далеко... Хоч вони жили бідно, та зі мною ділилися всім - їжею та одежиною. Тяжко мені жилося, словами не розкажеш... - і в дитинстві, і в молодості. Коли я закінчила торгову школу, то направили мене на роботу в Ходорів, - я торгувала в магазині. Та недовго торгувала, бо завідуючий, клятий москаль, чи жид... -  вже не пам'ятаю, підставив мене 22-ти річну недосвідчену дівчину та обвинуватив у розтраті... Посадили мене в тюрму аж у Мелітополі... Дитино, з того часу я ненавиджу москалів, вони зруйнували нашу сім'ю, моє дитинство та ціле моє життя!

Часто мама, показуючи мені малому на червоний кашкет міліціонера, казала:

- Синочку, мене аж трусить, коли бачу москаля та ще у червоному, пам’ятай, - це вороги нашого народу, нашої родини, мої і твої вороги!

Коли я мав 12 років, батько садовив нас із сестрою, біля себе та розказував історію свого життя. Він говорив про своє тяжке дитинство, воєнні юнацькі роки та про армійське життя:

- Діти, щоб ви знали та ще своїм дітям розказали. Мене спочатку москалі не хотіли брати в армію, бо боялися сина "ворога народу", а потім таки взяли, але присяги я не складав, - не хотів. Я служив цілих три роки... Роки в армії - дарма прожите життя. Хіба, що одне добре, що в армії я вивчив шоферську справу та їздив на "полуторках". Пізніше і в шахті на Донбасі працював, і шофером тут, в Пустомитах, поки ми з мамою не поженилися...  Діти, ви маєте стати українськими націоналістами, щоб вибороти волю для нашого народу.

Зростаючи, я ставав щоразу більше свідомим в наших національних питаннях. Прочитав чимало книг: «Історія України Руси» в 10-ти томах, Михайла Грушевського, «Націоналізм» Д. Донцова, твори Юрія Липи та ін. Я вважав себе українським націоналістом.

Коли бажав стати католицьким священиком, то батьки раділи з цього і пишалися мною. Тато казав, що одне другому не заваджає, бо Греко-Католицька церква, є нашою українською церквою, яка протягом історії вірно служила Богу та Україні.

На переломі часу, коли руйнувався СРСР та наша церква виходила з підпілля, я виголошував патріотичні проповіді як у церкві, так і на посвяченні  чисельних символічних могил січовим стрільцям, воїнам УПА та борцям за волю України.

Проте, в глибині душі, я відчував, що національна ненависть до чужинців та помста мучать мене із середини... Мені важко було поєднати мирний та прощаючий дух католицького священика з духом помсти націоналіста.

Перебуваючи у Римі на навчанні мені доводилося вивчати послання Андрея Шептицького «Як будувати рідну хату», грудень 1941року.

Як націоналіст, я сподівався, що у цьому документі знайду важливі політичні напрямні щодо державотворчого процесу в Україні, проте я розчарувався, бо митрополит пише не про національну боротьбу та помсту нашим ворогам, а про прощення всім тим, хто завдав кривди нашому народу та що будувати рідну державу слід за взірцем Царства Божого. Побудова нашої держави, - це ласка Божа.

Митрополит Шептицький пише:

«Можемо тільки упросити ласку у Всевишнього Бога, в якого руках доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним зберіганням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.

Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що влада походить від Бога, від котрого походить і природа, і її природні змагання та потреби. Та влада лежить у природі народу, тобто всього народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік, або кілька чи більше їх могли б бути провідниками і іншим, собі рівним, наказувати. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну владу, яку хоче, тобто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами – монархічною, олігархічною чи демократичною, – утримуючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важливіших справах так званими плебісцитами чи референдумами.

Провідна влада зобов'язана виконувати християнські обов'язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об'явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об'явлення.

Ті християнські принципи, що відносяться до верховної влади, є тільки в зародку виказані самим Христом Спасителем. "Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасення багатьох" (Мат. 20, 26-28).

З того всього, що сказане, виходить ясно, якою є великою роль Церкви і Духовенства для загального ладу. Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народі, від напруженості виховної праці духовенства з молоддю та в проповіданні Євангелія і пояснюванні християнських чеснот у великій мірі залежить могутність батьківщини. Бо від цієї праці залежать громадянські чесноти громадян. Бо хоч моральність Євангелія є одна й та сама і в приватному, і в громадському житті, та все ж є чесноти і прикмети, що особливим чином мають важливе значення у виконанні громадянських обов'язків і у впливі одних на інших, який більше проявляється в публічному, ніж у приватному житті.

Тому в устрою Батьківщини, мабуть, найважливішою справою буде: забезпечити громадам якнайбільшу свободу.

На жаль, навіть з поверхневої обсервації нашого національного життя можна зробити кінцевий висновок, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!»

Вивчаючи ці документи, я вважав, що державотворчі процеси навіть на християнських засадах неможливі без Божої допомоги, а з іншого боку, - неможливість побудувати свою демократичну Україну ще й тепер, при всіх існуючих ресурсах, свідчить про відсутність у цьому Господнього благословення. Намарне люди намагаються досягти цього лише своїм політичним зусиллям,  в той час, коли не "збудована" сама людина, - вперта, пихата, користолюбна, жадібна та егоїстична. Така людина неспроможна збудувати щось позитивне, тим більше - державу.

З історії відомо, що Господь втручається у долю кожного народу та держави, дарує їй благословення та розквіт, а коли забирає Своє благословення, - тоді держава руйнується та розпадається. Падіння світових імперій є доказом цього.

В той час, я відчув, що передо мною два шляхи, - або кинутись у серцевину боротьби за волю України, як це зробили дехто із моєї родини, або якось погасити у собі цю національну ненависть. Ці дві думки тривалий час борлись між собою, допоки не перемогло справжнє християнство...

Розв’язанням цієї проблеми для мене став Христос. Я поглянув на Нього. Коли зилоти Його запрошували очолити збройну боротьбу юдейського народу проти римського панування, Він не погодився. З погляду юдейського патріота – це було незрозумілим; бо Ісус був чистокровним юдеєм, молодим, повним сил та ще й до того розумним із задатками лідера нації. Крім того він робив чисельні чуда та володів неземною силою!

Чи Ісус любив свій народ?

Так!

Тоді чому ж не допоміг йому здобути свободу та розпочати відбудову Ізраїля?!

Його місія була іншою, ніж побудова земного царства. Він - Будівничий Небесного Царства! Христос повинен був стати Месією перш усього для свого рідного юдейського народу, а через нього, - для всіх народів! Через свою хресну смерть Христос довів свою любов не тільки до свого рідного народу, але й до кожного народу на землі. Таким чином, громадянином Його Царства стають не за національною ознакою(на що, можливо, сподівалися юдейські націоналісти), а через віру у щирому відродженому серці, у покаянні,  прощенні та примиренні.

Я помітив, що національне питання, в якійсь мірі, стояло і перед першими Христовими учнями, коли виринула необхідність приймати до церкви поган, - язичників. Тоді появився певний опір юдейського націоналізму(сіонізму) в деяких його представниках, проте переміг Дух Христа, це помітно, коли читати Дії апостолів 15 розділ.

Таким чином в Христових апостолів відбулась переміна їхніх національних поглядів у християнські, співзвучні Духу Ісуса.

Ця переміна торкнулася теж юдея Павла, що, збагнувши її суть та необхідність, написав: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!"(Гал.3:28).

Розумом я це усвідомлював, проте серцем ще не був готовим щиросердечно пробачити кривдникам мого народу...

Скільки людських зусиль та часу я затратив, щоб дотримуватись християнського погляду на національне питання, але так і не осягнув бажаного результату. Хоча, деякі передумови для цього все ж були: це проживання у космополітичному римському середовищі, яке, безперечно, значно вплинуло на формування у мені християнського погляду щодо національного питання... Немалу роль тут зіграло так зв. "національне прощення", яке реальне тільки в того християнина,  який уміє по-справжньому прощати своїм кривдникам...

Тільки через роки, коли з’ясував, що це понад мої слабкі сили, - я просив Господа, щоб Він втрутився і Сам із середини мого єcтва мене змінив. Господь допоміг мені і в цьому, бо з часом, щораз більше вивчаючи та розуміючи Дух Христа, я зумів піднятись понад національні бар'єри та, ставши космополітом, із розумінням, пошаною та любов'ю ставлюсь до кожного неукраїнця,  усвідомлюючи, що перш усього це - людина, за яку помер Христос. Я усвідомив, що у небесному Царстві будуть тільки ті, хто тут, на землі матимуть Христовий погляд на національне питання.

Я збагнув, що Христові не подобається будь-який націоналізм; ні єврейський, ні російський, ні польський, ні український! Він хоче, щоб Його земні діти були братами та сестрами й любили один одного. Христос бажає, щоб усі люди різних націй світу стали "царським священством, людом власності Божої" - Його святим народом! Він у Своє Небесне Царство запрошує всі нації та всі народи.

 Надія, що не вмирає

Батька я втратив у 2003 році, - після нетривалої, але важкої хвороби, він помер.

Перед смертю батько бажав зі мною поговорити на тему віри. До кінця своїх днів він залишався вірним католиком, тож з докором звернувся до мене:

- Богдане, скажи, чому ти зрадив нашу батьківську віру?

- Так, тату, - відповів я, - я зрадив віру батьків, але не зрадив Бога! Тому, звичайно, Бог важливіший, ніж батьківська віра. До речі, з таким самим запитання треба було б звернутися до тих наших предків, які тому 1000 років прийняли Володимирове хрещення у Дніпрі. Цікаво, а щоб вони відповіли? Очевидно, що язичництво вони вважали вірою своїх батьків. З цим запитанням варто би звернутися теж і до апостола Павла, адже він теж зрадив віру своїх батьків-фарисеїв...

Батько хвилину помовчавши, мовив:

- Ну, роби як знаєш, ти дорослий, - відповідатимеш перед Богом за себе. Всі ми станемо на суд Божий, кожен  сам за себе.

Невдовзі я прочитав хорошу думку Герцогині Діани (французька письменниця Марі де Босак), що писала: "Треба бути дуже віруючою людиною, щоб змінити релігію."

Моя мати після його смерті, прожила ще вісім років та й покинула цей світ одного сумного осіннього вечора...

Весною я їздив у рідні сторони моїх батьків, для впорядкування їхніх могил.

Погода була теплою та гарною, ранкове повітря наповнювало легені весняною свіжістю. Пораючись біля поховання, я згадував приємні хвилини мого дитинства та юності у батьківському домі, разом із моїми дорогими татом і мамою. Однак разом з цим на душі стало якось жалісно та тужно від того, що відтоді, як поїхав з рідного дому, мало часу приділяв своїм батькам, рідко з ними спілкувався.

Звісно, цьому можна було б знайти виправдання, - у мене було дуже багато важливих справ; навчання, робота, служіння, своя сім’я,  діти, щоденні клопоти…. Час летів дуже швидко. Особливо в останні роки їхнього життя, коли ми із сестрою залишили батьківський дім, вони зосталися самі… Не часто мені доводилося, долаючи сімдесят кілометрів, приїздити до них та спілкуватися, не часто теж писав листи, чи телефонував.  Все це вже ніколи не повернути, не виправити…

Тому зараз, коли бачив могили батьків, мою душу огортав смуток; що не можу бачити батьків, з ними розмовляти, їх обійняти… Вони удвох лежать там, глибоко, в землі, у цих могилах.

Однак, в цю ж мить ожила надія, що надійде час, коли я знову побачу їх живими, здоровими та щасливими. Я подумав: «Мої батьки померли, але не померла їхня надія. Вони очікують свого воскресіння! Цю християнську надію маю і я – їхній син!»

Основа моєї надії – слова Христові: «Я – воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, - хоч і вмре, буде жити».  Ці слова є правдивими та вірними і обов’язково колись здійсняться!

Христу можна довіряти. Він це довів у біблійній розповіді: «Промовляє до неї Ісус: «Воскресне твій брат!» Відказує Марта Йому: «Знаю, що у воскресіння останнього дня він воскресне.» Промовив до неї Ісус: «Я – воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, - хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, - повіки не вмре!»» (Ів.11:23-26). Христос воскресив Лазаря і тим довів, що Його слова правдиві.  

Яку чудову обітницю подарував Христос нам, християнам!

«Кожен, хто вірує, хоч і помре, - буде жити!» Мої батько й мати теж, як і я, вірили у правдивість цих слів нашого Господа. Вони вірили у воскресіння Христа, у воскресіння мертвих та у своє власне воскресіння. У Нікейсько-Константинопольському Символі християнської віри є такі слова: «….вірую у воскресіння мертвих та життя майбутнього віку!»

Христос не твердить, що після смерті людини її душа, звільнена з оков хворого тіла, помандрує в небеса...

Ні! Ісус каже про реальну смерть, як сон, що має свій початок та кінець, після якого Він пробудить її до вічного життя.

Тому у мене є надія, що колись всі ми воскреснемо і я зустрінуся із моїми дорогими батьками. Мені ж потрібно так багато їм розповісти…

Людям подобається надія і вони надіються. Людські надії бувають різними... Бідні надіються на матеріальне благополуччя, невиліковно хворі - на своє оздоровлення, батьки надіються на майбутнє щастя своїх дітей, деякі надіються на кращі часи….  Але яка підстава їхньої надії? Що є основою цієї надії? Чи тільки слабке сподівання, що може таке й трапиться, якщо вони докладуть усіх своїх зусиль? А може це «щасливе майбутнє» прийде чисто випадково, внаслідок щасливого збігу обставин?

Але, чи всі людські надії збуваються?

Що відбувається з людьми, коли їхні надії та сподівання не здійснюються?

Чимало людей на це не зважають, махають рукою та швидко забувають. До багатьох приходить розчарування та депресія. Дехто розчаровуючись знаходить вихід у втечі від реальності, вживаючи алкоголь чи наркотики. Людина втрачає всю свою надію. Надія в неї помирає…

А що робити, коли надія вкрай потрібна, щоб вижити та врятуватися? Коли вона є ОСТАННЬОЮ надією у житті!?

У Біблії знаходимо таку подію.

Поряд з Ісусом розіп’яли двох розбійників. Один із них став зневажати Його і говорити: «Чи ти не Христос? То спаси Себе й нас!» (Лк.23:39). А другий розбійник теж був засуджений на смерть за свої злочини, проте в нього вже не було ні запитань, ні сумнівів, ні докорів. Коли цього розбійника засудили, він втратив всяку надію і впав у розпач, але зараз у ньому прокинулося дивне, тепле почуття. В одну мить він пригадав усе, що чув про Ісуса, як Він зціляв хворих та прощав гріхи. Дух Святий освітив його свідомість і розбійник повірив, що бачить Агнця Божого, Котрий на Себе бере гріхи світу. У цьому безпорадному, вмираючому розбійникові, крізь відчай пробивається світлий промінь надії і він звертається до Христа, благаючи Його: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє» (Лк.23:42).  Відповідь прийшла негайно. Розбійник почув м’який та ніжний голос, сповнений любові та сили: «Поправді кажу тобі сьогодні: ти будеш зо Мною в раю!»

Цей помираючий розбійник ухопився за останню надію у своєму житті!

Що було основою такої надії?

Віра у Ісуса Христа, - Господа та єдиного свого Спасителя!

В той час, коли юдейські  керівники відкинули свого Месію і навіть учні сумнівалися у Його божественності, нещасний грішник, розіп’ятий на хресті, визнав Ісуса своїм Господом та Спасителем!

 Остання надія розбійника не підвела його. Він почув з уст Христа її підтвердження та чудову обітницю, яка подарувала розбійникові повний мир.

Покидаючи кладовище та окинувши прощальним поглядом могили моїх дорогих батьків, я вмить уявив це сумне місце під час Христового повернення на Землю коли: «Сам-бо Господь із наказом, при голосі Архангела та при Божій сурмі зійде з неба, і перше воскреснуть умерлі в Христі…»(1 Сол.4:16).

На голос Христа, померлі оживають, надмогильні хрести та надгробки руйнуються, ангели підводять воскреслих із могил і вони з радістю зустрічають Господа!

Яке величне видовище! Яка радість!

Це сумне кладовище, що було місцем скорботи та сліз вмить стане місцем воскресіння, радості та початком вічного життя! Задля цієї щасливої миті варто бути християнином, - варто вірити та любити Господа!

Я надіюсь, що у цьому першому воскресінні серед воскреслих буду я та мої батьки.

А можливо… Господь повернеться ще за мого життя?!