ЛІРИЧНІ РОЗДУМИ
Яблуневий сад красується рожевим дивоцвітом. Одна яблуня краща за іншу. Пахучий квіт фантастичним запахом вплітається у гудіння бджіл та бринить свіжою весняною мелодією.
Усе навколо наповнене дзвінким пташиним різноголоссям. Ледь-ледь, торкаючись вершечків молоденької травички, пробігся легкокрилий вітерець та й сховався за бузком…
Обмита нічним дощиком ясно-зелена травичка пнеться вгору – до сонця. Яке ніжне диво!
Все навкруги дихає свіжістю й оновленим життям.
- Жу-жу-жу – повагом пролетів джміль і сів на первоцвіт. Здригнулась й затремтіла повна блакиті крапелька роси й скотилась з листочка…
Неподалік, за бузком, дзюркотить та співає щасливий потічок. А над ним, над самісінькою водою, росте тендітна маленька яблунька. Немов княжна, вона чарівно світиться своєю пишною короною блідо-рожевого квіту та красується край саду. Це її останньою, теплими долонями ще встиг посадити той садівник, якого вже немає на цій землі… Вона вперше заквітла цієї весни. Ця весна особлива – це її весна.
Аж раптом сад стрепенувся і зашепотів: «Он, уже ідуть, ідуть…»
Садом ідуть, немов підчас святкової церемонії, юнак та дівчина. Вони урочисто прямують до маленької яблуньки. Закохані, молоді та свіжі, як сама весна. Ця весна особлива – це їхня весна! Вони підходять до маленької яблуньки й беруться за руки. В їхніх очах – блакить небес, рожевий дивоцвіт та ще щось, таємниче й бентежно радісне. Вони шепочуть щось схвильовано…
Заслухана яблунька, мимоволі, стала свідком їхньої таємниці. Вона дивується, - чому саме їй, найменшій, вони довірили свою таємницю?
Щось щемливе, ніжне та бентежне здіймається угору, до її віт. Це – таємниця кохання! Яблунька збентежена, - тремтить від досі невідомого почуття. Запаморочливо пахне її рожевий квіт, наливаються молодим соком гілки, щоб восени упасти у густу отаву стиглими запашними яблуками.
Повіяв свіжий вітерець, пахучим рожевим дощем посипався цвіт на голови закоханих, - рідний, мов благословення батька, теплий, мов поцілунок матінки…
II MARANA THA!!!
Рвучкий холодний вітер шматує чорні хмари. Шумлять дерева, стугонить земля. Тремтить, палає небо. Здається, навіть сонце криваво світить, бо з неба ллється не проміння, а наче краплини крові... Моторошно.
Спалах блискавиці.
- Гах-ах-ах-ах!!! – гахнув грім, немов важелезним молотом якийсь невидимий велетень гупнув щосили до землі. Тремтить-дрижить земля, немов налякане звірятко.
Темніє… Сад раптом притихає. Замовкають птиці.
Насувається щось страшне і неминуче, якого ще ніколи не було. Темно-сірий дим повзе гадюкою принишклим садом.
Аж раптом знову спалах. Горять дерева, - палахкотять й тріщать гілки, скручується зелене листя, враз перетворюючись у мертвий сірий попіл… А під деревами, у чорній спаленій траві, димляться обвуглені птахи… Страхітливе видовище!
Знову різонув сліпучий спалах блискавиці. Вогонь спалахнув та, мов лютий та голодний звір, почав несамовито пожирати все навколо.
- Marana tha, marana tha, – шумлять, тремтячи від жаху, трави.
Маленький потічок жалібненько плаче і скаржиться, що вже не вода пливе у
ньому, а перемішана із попелом й землею ще тепла людська кров… О, жах небачений!
- Marana tha, marana tha!! – кричить-волає роздерте, наче свіжа рана небо.
- Marana tha, marana tha… - ледь чутно стогнуть обгорілі, вмираючі дерева.
Та враз настала темрява, - така густа і неприродна, немов у той далекий час творіння, коли ще світла зовсім не було…
- Чи то уже прийшов кінець? – запитує усе навколо…
- О, так, - прийшов КІНЕЦЬ ВСЬОГО! – лунає відповідь страшна…
…
Аж тут, зненацька, десь дуже високо у небі, спалахнула дивна іскорка. Затихло все й звернуло погляд свій на іскорку оцю, що раптом зіркою зробилась та швидко збільшувалась…
…
- Христос іде! Христос іде!!! – сурмили гучно ангели ясні. А їх – мільйони, оточують хмариною Царя царів, що наближається до Землі, яку колись давно полишив.
О, що за диво з див! Не бачило ще жодне людське око такого славного небесного видіння!
Серед пісень і сурмлення небесних ангелів, ясніший сонця, в сузір’ях всесвіту цілого, іде велично Він – Ягня і Лев, Спаситель і Суддя, Людина й Бог!!!
Мільярди заворожених очей захоплено глядять на Нього…
Аж ось, посеред вогню та диму, з землі до неба стали підійматись юнак та дівчина. Це ті, що тут колись стояли серед рожевого цвітіння і мріяли та вірили в Любов. Осяяні, мов зіткані з проміння, пливуть вони, неначе невагомі, за руки взявшись, у небесну вись – назустріч Богові живому.
- Христос прийшов. Христос прийшов… - шепочуть їхні губи і сльози радості пливуть з очей.
III НОВИЙ САД
Посеред пишного саду безупинно ллється милозвучна пісня солов’я. Бринить усе навколо чарівною мелодією Вічного Життя.
Навкруги сад, начебто й колишній… та ні – Творцем відроджений із попелу. Новий!
Красуються яблуні великими й пахучими плодами. До самої трави схилились їхні обважнілі віти. Легенький свіжий вітерець хвилює буйні та високі трави, що пахнуть м’ятою та чебрецем. Метелик дивовижної краси сів відпочити на яблуневу гілку, а за хвилинку – спурхнув й полетів.
Приємна літня прохолода. А навколо – яке ж захопливе багатство різних барв та звуків!
Стоять під яблунею юнак та дівчина – обоє у білому, як сніг вісоні з вінками на безсмертних чолах. В їхніх очах – святого щастя й миру повнота та чистота, омріяна віками. Юнак спитав: «Кохана, пам’ятаєш, - отут колись стояли ми, багато сотень літ тому, серед квітучого саду та вірили в Любов? А цвіт рожевий на голови нам сипався з пахучих яблунь? А… маленьку нашу яблуньку, пригадуєш, що батько твій колись давно садив?...
Вона мовчала, лише промениста усмішка та повні щастя очі були красномовніші за всі людські слова. Пішли вони, за руки взявшись, до плеса кришталевої води.
Дихає свіжістю та спілими плодами вічний сад Нової Божої землі. А за бузком дзюрчить-співає щасливий потічок, – радіє він, маленький, що став частиною великої Ріки води живої…
Звідусіль пливе й дзвенить небесна і земна безсмертна пісня Перемоги!
І слава Агнця-Бога, що серед людей Він є, - освітлює той вічний сад ясніше сонця.
1994р. Гориня - Львів
К О Л І З Е Й
або CREDO
Весна у Римі мене просто заворожувала. Ішов я вулицею Сан Грегоріо та милувався. Величаві олеандри, стрункі кипариси, буйні мирти та пишні цитрусові, – багатство різноманітних дерев, кущів та квітів. Самих тільки магнолій, які цвітуть першими, я нарахував аж трьох видів. Перший – з білявими дрібненькими, мов метелики, квіточками; другий – вже з грубішим стовбуром та товстішими вітами, на яких гойдаються великі фіолетові, мов сутани єпископів, препишні квіти у формі чаш. І нарешті третій вид – худорляві крони, подібні до світильників, які замість квітів дарують людям маленькі ніжні «свічечки». Кожна магнолія, розкішна, наче княжна, оповита цілою хмарою райського запаху. Перед однією з них я зупинився, вражений її дивовижною красою… Вдихаючи на повні груди її свіжий аромат, я стояв зачудовано, мов перед небаченим досі едемським дивом. О, яка пречудна музика цвітіння посеред вічного каменю й води! А води у Римі справді дуже багато, - скрізь фонтани, - справжні шедеври людського генія. Вода мелодійно дзюркотить, наче співає якусь давню загадкову пісню. Вона свіжа й прохолодна навіть у спеку, подається з недалекого озера Браччіано.
Японські вишні тут цвітуть рожевим ніжним пухом. Усе навколо, немов палітра натхненного митця – буяє й пахне різним квітом: білим, кремовим, яскраво-жовтим, ліловим, червоним, фіолетовим… - всіх і не перелічити… Справжнє божевілля кольорів та запахів!
Навкруги славетні будівлі різних епох: римський Форум, Палатин, арка Константина, - древнє каміння викладене невідомою рукою на славу людям і богам. Статика історії – віковічне каміння у дивовижній гармонії з динамікою життя – весняним дивоцвітом творить колоритний і неповторний образ Рима.
Весною я вперше відвідав Колізей. Він по праву вважається символом Рима. Величне й незабутнє видовище! Величезний амфітеатр, сьогодні вже не такий, як колись у старовинні часи… Проте й сьогодні його залишки дають уявлення про колишню його славу. Справжня його назва – «Амфітеатр Флавія», але в народі його завжди звали «Колоссеум», може тому, що неподалік знаходився Колос Нерона.
З історії нам відомо, що побудова Колізею була розпочата імператором Віспасіаном у 72 році після народження Христа, а завершилась його сином Титом у 80 році. Будували Колізей римські раби, серед яких було чимало євреїв.
Колізей має форму еліпса, його поздовжній діаметр становить 187метрів, а поперечний – 155. Тільки зблизька можна дійсно пересвідчитись про гігантськість цієї споруди. Каміння Колізею вистачило б на ціле місто… Вражаюче! Ззовні розміщувалися три яруси ордерських арок, прикрашених відповідно дорійськими, іонійськими та коринфськими колонами. Четвертий ярус був декорований коринфськими пілястрами. Величезний еліпс із 80 арок становить його зовнішнє обрамлення. Чотири арки розміщено по чотирьох радіусах, відкривають доступ до фойє, яке єдиним кільцем оточувало всю гігантську будівлю. На одній із сторін знаходився подіум і ложа імператора. В центрі подіуму стояло крісло імператора, а навколо займали свої місця сенатори і члени імператорської сім’ї.
З давніх часів римляни любили видовища. Найулюбленішим видовищем римлян були циркові ігрища які, як вважають історики, були започатковані в останні роки Республіки. Ці ігри заклали початок професії гладіаторів, навчених вбивати один одного. Жах таких видовищ підсилювався участю у них хижих тварин. Траплялося, що за 100 днів свята, присвяченого Колізею було вбито понад 9000 диких звірів. А потім арену заповнювали водою і влаштовували морські битви – це дуже подобалося глядачам.
Проте тут текла не лише вода, але і людська кров… Багато століть назад тисячі християнських мучеників пролили тут свою кров, своєю смертю свідкуючи про віру на очах десятків тисяч римлян, які прагнули їхньої крові…
Може саме з цієї причини це місце завжди впливало на мене магічно. Можу тільки здогадуватись в чому саме його дивовижна сила – нагадує про себе таємнича сила крові давніх християн, яка й крізь пелену тисячоліть хвилює і бентежить людське серце…
Щоразу, коли там бував, здавалося, що посеред всипаної піском арени стоїть невідомий мученик. Бачу його мужню постать та сповнені віри й надії очі, спрямовані у небо. Чую скажені вигуки натовпу, який божеволіє від вигляду крові. Вони не розуміють важливість останніх хвилин чийогось життя, - останніх думок, бажань, молитов та зітхань… І ллється у римський пісок гаряча християнська кров, - свідчення віри, що перемогла смерть! Я бачив той пісок, але не теперішній, а того тривожного й величного часу, коли чиясь рука в передсмертних муках все ж встигла написати єдине слово – «CREDO». Невже лапи хижаків чи віроломний вітер століть здолають стерти це слово?! Ні! Залишилось воно навіки серед цього каміння та жовтому піску…
Це дивне місце віри, крові, сили духа ще й до сьогодні заряджає енергією живої віри, що здобула славетну перемогу! Справді, кров мучеників ніколи не зникає, а стає насінням віри нових християн майбутніх поколінь, - вашої і моєї віри!
Коли я залишав Колізей, відчував чийсь погляд на своїй спині… Я озирався, проте нікого не було… Мені ставало так бентежно й страшно, що бажав скоріше залишити це місце. Однак на другий день, якась незнана сила знову тягла мене туди і я ішов… Йшов я навчатись у цей дивовижний університет віри, стійкої й незламної аж до смерті… Учителями тут були всі ті, хто тут пролив свою святу кров. Коли б цей голос крові хтось спробував би заглушити, то це німе каміння навкруги кричало б, свідкуючи про віру!
Прекрасний Рим вечірньої пори. Білі силуети базилік при світлі західного сонця стають майже рожевими на тлі синього-синього неба. Велично пропливає древній Тибр. «Святий і вічний Рим»… Та все ж віковічні «віруси» морального зіпсуття, які колись довели пишний Рим до його падіння, причаївшись, дрімають, пригріті сонцем у древніх мурах… Вони чекають свого часу… Парадокс?! Ні. Діалектика життя і воля Божа, щоб «… не величалося перед Господом жодне тіло» та місто. У моїх вухах дзвенять слова пророцтва, що колись здійсниться: «Одного дня прийдуть кари його, смерть і плач, і голод, і спалений буде вогнем, бо міцний Господь Бог, що судить його» ( Об’явлення 18:8)
- Прощавай Риме, - сучасний Вавілоне!... Прощавай, Колізею… - думав я, покидаючи Рим, - Тебе, великий Риме, зруйнує Бог, а CREDO Колізею залишиться навіки!
Рим 1991р.
М О Я
Б І Б Л І Я
1
Ніч. Навкруги тихо й темно, лише маленька свічечка на столі плаче гарячим воском. Її блідо-жовте світло м’яко освітлює сторінки моєї Біблії.
Десь дуже далеко глухо прогуркотів грім. Наближається гроза.
Несподівано сліпучий спалах блискавки, наче гострим лезом, розрізав ніч. Здалось, мов на мить, виринуло із темряви бліде обличчя Христа:«Отче Мій, якщо можливо, хай Мене обмине ця чаша…».
З чорних закутків з лютим сичанням химерними зміями виповзає із темряви Заздрість і кидається… - кусає. Вона вжалила – Він помре!
Почав накрапати дощ: спочатку стиха, непомітно, - дрібними поодинокими краплинами. Згодом він полив, зашумів навколо, гігантською лавиною. Справжня злива. Довгими вузенькими потічками заплакали вікна. З кожним спалахом блискавиці вони зіщулюються та сполохано зойкають своїми мокрими шибками. Наче голодний вовк, завиває вітер. Це моторошне виття зливається із шумом дощу в одну протяжну тужливу мелодію…
- Тук – тук – тук! – мокра гілка горіха б’ється до шибки під сильним напором вітру, наче проситься до хати.
Гах – ах – ах!!! - страхітливий удар грому просто над головою розколов, наче суху тріску, все навпіл, - небо й землю, світло і темряву, мозок і душу. Скрикнув
горіх, мов поранений воїн, і відчахнута гіляка упала в траву…
Знову спалах блискавиці прошив темряву й освітив голову Христа у терновому вінку:«Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув?» Здалось, наче гострими гранітними гранями освітилось зболіле обличчя, блиснули очі…
«Звершилось!» - схилилась мертва голова…
…
- Нарешті Він помер, - зловтішний сміх гадюччя Зла.
- Шу – шу – шу – шумлять дерева, нагинаючись низько-низько, до самої трави, під поривом буйного вітру.
2
Зненацька затріпотів, мов ожив, тендітний вогник свічечки, а за хвилинку знову завмер.
Осмілілі змії Смерті знову виповзають із своїх лиховісних закутків. Сталево-синім полиском переливається їхня шкіра, червоним вогнем горять очі. Зло причаїлось і чекає, щоб знову вжалити…
Метнувся спис в бік мертвого Христа. «Невже помер? А може ще живий?!» - сичання змій...
Крап – крап – крап, - скрапує на сторінки моєї Біблії щось багряне і гаряче… Що ж це? Це - кров… Вона палає і мерехтить сотнями маленьких вогників, але не гусне… Кров люблячого Бога, пролита за людей.
Ненаситними зміїними очима Гріх дивиться, як скапує Христова кров…
«Дивитись будуть на Того, кого прокололи.»
Свічечка погасла – запахло чадом. Все поринуло у густу темряву Смерті.
Здаля чути як гуркотить грім, - гроза віддаляється. Вітер ущух, тільки долинає тихе тріпотіння листочків на верхівках дерев. Десь з даху скапує вода, - лунко, краплина по краплині.
3
Раптом на сторінці моєї Біблії блиснув золотистий промінчик. Це – промінець Віри. До нього приєднався ще один – зеленкуватий. Це – промінець Надії. А потім до них долучився ще один – багряний промінчик Любові. А згодом, ще, ще і ще… Аж ось, вся моя Біблія засвітилася дивовижною веселкою барв Великого Воскресіння!
«Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, бо воскрес!»
Раптом з легким подихом вітерця сторінки моєї Біблії почали рухатись, мов живі. Немов чиясь невидима рука почала їх гортати й гортати, і то чимраз то швидше…
Моторошні люті змії Зла, приголомшені тим, що побачили, поховались зі страху у свої кутки. Принишкли вони. А чи надовго?
Сторінки моєї Біблії, перегорнувшись всі до останньої, завмерли в очікуванні.
«Так – незабаром прийду! Амінь. Прийди, Господи Ісусе!» - спалахнули слова Об’явлення зеленим світлом Великого Чекання.
Над вмитим дощем лісом, садком та хатинкою встає велике ясне сонце. А все навколо виблискує свіжим оновленням – мерехтить і переливається міріадами маленьких сонць у кожній краплинці. Усе навкруги усміхається, радіє, - зустрічає сонце Христового Приходу.
На останній сторінці моєї Біблії блищить крихітна крапелька… Звідки вона тут взялася? Проте і вона, маленька, щиро радіє Сонцю Правди – Христу!
Львів 2000р.
ЛЕГЕНДА ПРО ГОЛУБКУ
Ліричні роздуми
I
Жила я в Гефсиманському саду. Ширяла у небес блакить, купалась у промінні сонця золотого. Весну вітала я серед пахучих крон оливок. З Кедрон-потоку крапельки співучої води життям мене поїли в дні спекотні.
Аж раптом трапилась біда. Зламав крило моє, зненацька, яструб хижий. Нестерпний гострий біль звалив мене край битого шляху. «Рятуйте, люди» - стогнала я, проте ніхто не чув… Повз мене, наче тіні, пропливали холодні та черстві серця. «Де ж добре серце? Хоча б одне…» - плакала я. Текли сльози з очей. Вогнем пекло крило. Лежала я в багряному піску й чекала смерті…
Коли вечірнє сонце зайшло за темний кипарис, чиясь добра рука мене піднесла. Тепло долоні, легкий подих й сині, наче небо, очі… Ніжна усмішка Його вуст: «Лети, маленька. Я – Ісус».
Стріпнула крильми я… О, диво! Неначе болю й не було, - зцілилось зранене крило. Сміялася від щастя я, ширяла у високе небо, будила радістю своєю сонний сад. Коли уже геть-геть стемніло, - заснула я у рідному гніздечку.
II
Гора Голгофа. Сонце так пече, немов би спопелить усе довкола хоче.
Лінивий полудень на землю ліг. Завмерли й стихли усі звуки, здається навіть час, і той застиг навік…
Аж раптом гахнули удари, зухвало тишу розірвали – жбурнули спокій в небуття. Метнулась я з цікавості на звук… Ой, лишенько! Та ж то ЙОГО на хрест там прибивають!!!
Серденько моє похололо…
Він лежить на хреснім дереві та широко розкрив ці добрі руки. А люта заздрість, мов змія, сичить і повзає навколо… Аж тут один вояка узяв великий гострий цвях, щоб у Його долоню увігнати. Не стрималася я і крикнула щосили:«Як смієш, ти, оцю долоню, що мене зцілила, пробити гострим цвяхом?!!!» Стрілою шугонула й вихопила цвях та й заховала в дупло старої доброї оливки…
О, жах небачений… Святого Бога розіп’яли!!!
Кров цівкою гарячою стікає у землю ненаситну і суху й горить рубінами…
«За що вбиваєте, ви Бога?!...» - волала я.
Регочуть, лаються, кепкують, поглухли з шалу, торжествують… Не люди, а химери Зла!
«Звершилося!» - схилилась мертва голова. Померкло сонце – вмер Христос.
…
Із болю невимовного я утекла з гори страхіття цього. Не мала сил вже жити я…
Відчула, що повільно умираю, враз із Ним – моїм Життям…
III
Зненацька грім лячний й сліпучий спалах темряву смерті розрубав! Воскресла я…
Земля тряслася, камінь упав і покотивсь від гробу. Я тихо зойкнула й завмерла…
Аж ось, мелодія предивних звуків на землю з неба полилась.
Осяяний, мов зітканий з проміння, встає з гробу Христос у величному акорді Воскресіння!
О, сило неземна, вічна Любове Бога! Ти подолала Смерть! Воскрес Ісус із гробу й… до мене мило посміхнувсь.
На сході небо засвітилось і морок ночі кудись щез. А я, співаючи, молилась захоплено до Того, Хто воскрес.
Львів - Зашків 1996
матері присвячується
МАЛЕНЬКЕ ДИВО
Стигле літо. Світанок.
У білій, мов молоко, лікарняній палаті гостро пахне ліками та спокоєм… Маленькі біляві ангелятка, наче казкові ельфи, визирають із складок сніжно-білої постелі:
- Ох, якою довгою та тривожною була ця ніч, - зітхають вони, часто кліпаючи та потираючи заспані очка.
На ліжку Мати. Її карі очі світяться теплим щастям материнства. Ніжна рука, втомлена нічним неспокоєм, пригортає щось маленьке, зовсім крихітне, що пахне молоком і спокоєм… Це синочок.
- О, Мамо, ти плачеш? – здивовано запитують ангелятка.
- Так, від щастя, - відповідає мати, - Ось-ось зійде сонце… моє ж сонечко вже зійшло.
Маленькі білявенькі ангелятка цікаво приглядаються та, посміхаючись, захоплено шепочуть:
- Таке маленьке та безпорадне це сонечко. Спить, посапуючи, - зустрічає свій перший день Життя. Тихо-тихо, не розбудіть його…
Встає над землею сонце. Нове, велике й спекотне.
А маленьке сонечко, мило посміхаючись, спочиває на руках Батька.
Сьогодні він вдруге народився – у синочку. Зворушений, мовчить, а душа радісним птахом теплими крильми з любов’ю огортає маленьке диво… А потім зривається від щастя і стрілою шугає в небо.
Дзвенить вічна, як світ, пісня життя - пісня батьківства, яке вже вкотре, на диво, звершилось на цій землі!
- Життя! Ти дароване Богом – вічним Отцем! Ти – непереможне! Ти – святе!
Львів, літо1995р.
