долі людські

Roma. Ritorno a sorgente il cristianesimo

 Roma. Aventino,1991. Одного спекотного серпневого вечора, коли я, за своєю звичкою, у монашій келії читав Біблію та роздумував над нею, мене до глибини душі вразили слова із книги Відкриття: "Вийди з нього народе мій, щоб не став ти спільником його гріхів і не потрапив у карання його!"(18:4). Я часто читав ці слова і давніше, в Україні, проте тільки зараз вони  по-особливому вразили мене… Я мав у руках католицьке Святе Письмо, видане у Римі 1990року, тож поцікавився, - що таке Вавилон. У 1 Петра 5:13 я читав: "Вітає вас Церква, що у Вавилоні, вибрана з вами, і Марко, мій син", а внизу було посилання такого змісту - "У Вавилоні, тобто у Римі, що своєю розпустою нагадував старовинний Вавилон", а у вступі до цього 1-го послання апостола Петра я прочитав таке: "З Риму апостол Петро, під час Неронового переслідування, написав два коротенькі послання до церков Малої Азії".

Я відчув, що тими словами несподівано у тихій чернечій келії до мене промовив мій добрий Господь. Дивуючись, я запитував себе: Невже Рим апостол Петро вважав Вавилоном?! Так, - заспокоював я себе, - але це був Рим часів Петра! А чи сучасний Рим, - думав я, - своєю розпустою та моральним зіпсуттям не нагадує стародавній Вавилон?! Чи теперішній Рим перестав бути Вавилоном? А якщо б сьогодні апостол Петро писав свої послання з Риму, то чи перестав би звати його Вавилоном?

Наступило якесь духовне прозріння... Зненацька відкрилося мені те, що досі було закритим, - вразило те, що мене особисто стосується заклик вийти із Вавилону! Я жахнувся від усвідомлення того, що все ще продовжую перебувати  у тому місті, яке Біблія називає Вавилоном! А мені ж слід негайно вийти з нього, коли я почув і збагнув заклик Божий!!!

І враз, мов страхітлива буря пронеслася у моїй душі, - підхопила мене, як пір’їнку й жбурнула кудись у невідоме... Ця ніч була безсонною і тривожною, сповненою палких молитов, роздумів, хвилювання та сліз... 
А вранці, на превелике здивування усіх, я вирішив залишити Рим та повернутися на Україну. "Прощавай, гордий та розпусний Вавилоне" ,- подумки прощався я, дивлячись з вікна поїзда на вечірній Рим... У душі був спокій та тиха радість від усвідомлення того, що вчинив правильно.

З цього часу вже минуло двадцять років і я усвідомлюю, що Рим тоді для мене став точкою повернення до джерел християнства - ritorno a sorgente il cristianesimo, але не тільки для мене, а й для католицьких священиків - Мартіна Лютера, Андрія Мащака та може ще й не одного… я всіх не знаю, але їх знає Господь Бог. Слава Йому святому і милосердному, що провадить людей до Своєї Істини, яка очищує та робить людину вільною! 

               

ШЛЯХ ДО ІСТИНИ

як все починалося… 

А розпочалась ця історія так. Наприкінці 70-тих років Богдан та Галина, юними та недосвідченими вступили у монастирі. Католицька церква східного обряду знаходилась тоді у підпіллі. Часи були важкими: храми були зачиненими, священики -  ув’язнені, легальних монастирів не було. Лише невеличкі групки юнаків та дівчат, котрі виявляли бажання всеціло посвятити себе Богові гуртувалися навколо кількох монахів похилого віку, які дивом вціліли серед атеїстичного лихоліття. Романтизм, ентузіазм, прагнення служити Господу, духовна звитяга, протистояння воюючому атеїзмові, - ось що об’єднувало цю відважну молодь. У практичному житті все виглядало досить прозаїчно: щоденна державна праця, чи навчання, проживання по чужих квартирах, підпільні Богослужіння, постійний страх виявлення та звичні буденні клопоти… Ця молодь практичного чернечого життя й не бачила, а дізнавалася про нього тільки із стареньких пожовклих довоєнних книжок та скупих розповідей очевидців «старих добрих часів».

У таких важких обставинах відбувалося навчання Богдана, він успішно завершив науку в підпільній семінарії Чина святого Василія Великого та у 1985 р. був висвячений Єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком у сан священика, та, одержавши постриження у монахи, взяв ім’я Йосафат. З того часу він розпочав священиче служіння у небезпечних обставинах підпілля. На отця Йосафата монаший орден покладав великі надії. Тому його, як молодого та  здібного священика, у 1989 р. направили в Рим для продовження навчання у Східному Папському Університеті, з метою приготувати його до майбутньої професорської діяльності.

Того часу Галина (сестра Андрея)  залишилась в Україні та невдовзі була обрана секретаркою Генеральної управи чернечого Згромадження Сестер Пресвятої Родини.

Наприкінці вісімдесятих років час в Україні радикально змінився. Після Горбачовської «перестройки» в середині 80-х, релігійне життя відновлялося вже у нових обставинах. Відкривалися чисельні храми, монастирі, пожвавилося чернече життя та релігійна освіта. Тоді на хвилі духовної свободи з’являлися чимало молодих людей, які бажали посвятити своє молоде життя Богові і стати монахами.

Духовні страждання

Коли сестра Андрея стала проживати у нещодавно відкритому монастирі, то одразу ж з’ясувала, що не має справжнього чернечого покликання. А відомо, що тій дівчині, яка не має чернечого покликання  надзвичайно тяжко жити серед монахинь. Вона відчуває себе чужою серед них, переживає, мучиться, морально страждає, намагається збагнути своє становище, можливо робить спроби «примусити» себе полюбити такий спосіб життя і т.п. Одним словом, - це нестерпні психологічні страждання, які, навіть вміло приховані, все ж непокоять самотніми безсонними ночами та чекають свого вирішення…

«Вийдіть із нього, люди мої…»

А в той час у далекому Римі, одного тихого вересневого вечора 1991 року, отець Йосафат, повернувшись з навчання в університеті, своїм звичаєм, читав Святе Письмо. Його до глибини душі вразили такі слова: «Вийдіть із нього, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його»(Об’явл.18:4). Саме цими  словами до священика з України, у тишині монастирської келії, звернувся добрий Господь. Несподівано відкрилось Йосафату те, що досі було закритим: тепер він перебуває у самому серці Вавилону – Римі, а Бог же  закликає негайно покинути Вавилон!.. Немов буря пронеслась у його душі, - підхопила й понесла, мов пір’їнку та  жбурнула кудись, у незбагненне… Ніч була тривожною та безсонною, в молитвах та роздумах.  А вранці, на превеликий подив усіх, отець Йосафат вирішив полишити Рим  і  повернутися в Україну.

Вдома, у Львові він одразу ж кинувся у вир служіння: щоденно служив у храмі отців василіан, сповідав, вінчав, проповідував… Невдовзі був призначений секретарем Чину святого Василія Великого в Україні. Згодом, кардинал Мирослав Любачівський призначив його делегатом від ЧСВВ для праці у Патріаршій Катехитичній Комісії, а в 1993 р. був призначений  комісаром-духівником для жіночої монашої спільноти Сестер Пресвятої Родини. Коли назріла необхідність відновити християнське видавництво «Місіонер», керівництво ЧСВВ поручило отцю Йосафату його зорганізувати і стати його редактором.

Голос сумління

Активна діяльність отця Йосафата все ж не змогла заглушити тихий, але настирливий голос сумління. Він часто роздумував про своє чернече життя та доцільність свого чернечого служіння, палко молився, однак рішення у цій справі відтягав. І ось, одного разу, йому на допомогу прийшов люблячий та милосердний Господь.

Восени 1992 року вони вперше зустрілися на чернечих реколекціях (цикл духовних тем для роздумів). Він – молодий, енергійний, освічений, дещо самовпевнений священик. І вона – тиха, маломовна, скромна, з великими карими очима та довгою косою, яку старанно приховувала під монашою наміткою. З цього часу і розпочалась їхня співпраця у нелегких чернечих справах відновленого після багатьох років чернечого Згромадження. Разом вони намагалися вирішувати проблеми чернечого Згромадження і виявили, що у багатьох справах були однодумцями. Пізніше з’ясувалося, що й сестра Андрея вагається щодо свого чернечого покликання, - це добре розумів і отець Йосафат, який теж переживав щось подібне. Удвох, розуміючи та підтримуючи одне одного, їм стало легше долати важкі перепони. 

 Прощавай, монастир

Минав час. Поволі назрівало щось тяжке і невідоме, - треба було здійснити важливий вибір – або залишитись у монастирях, змирившись із власною долею, надовго приспавши своє сумління, або ж рішуче вийти з монастирів, назавжди порвавши із колишнім життям. Важкий вибір! І вони зважилися. Після гарячих молитов і роздумів, погодивши цю справу у своєму сумління з Богом, вони наважилися, ламаючи існуючі стереотипи,  залишити свої монастирі і спробувати віднайти своє місце у світі. Цей вчинок вони здійснили законно, за всіма канонами церковного права, та, зрозуміло, без зайвого розголосу, щоб, по можливості, уникнути осуду людей. Цей крок  коштував їм  дуже багато: Андрею, яка була сиротою і не мала де жити -  одразу ж прогнали з монастиря просто на вулицю, а Йосафата негайно ж позбавили права служити священиком. Їм довелося витерпіти насмішки, осудження, критику, зневагу, а інколи й відкриту ворожнечу…

Слід зауважити, що серед набожних католиків поширена така помилкова думка, що той, хто пішов у монастир повинен у ньому залишатися аж до смерті,  незалежно  від того, має він чернече покликання чи ні. На жаль, багато людей і до сьогодні вважають, що грішно для монахині є припускатись навіть думки про вихід з монастиря. А хто б  із відчайдушних наважився таке здійснити, то неодмінно зустрівся б із глухою стіною осуду, насмішок, пліток, зневаги та  відкритої ворожнечі з боку тих людей, які вважалися колись приятелями. Траплялися випадки, що надто «благочестиві» батьки відрікалися своїх синів та дочок тільки тому, що ті вирішували вийти з монастиря. Можна  уявити у якому важкому становищі опинялася така молода людина…

«Монаша сім’я»  

Богдан і Галина дуже скоро збагнули, що не випадково Господь їх спонукав разом здійснити такий рішучий та сміливий вчинок. Вони відчули, що їх об’єднує дещо більше, ніж схожа життєва ситуація тож колишні монах і  монахиня вирішили створити сім’ю. Звичайно, це не всім сподобалося – Богдана одразу ж покинули давні друзі, від свого сина відреклися батьки-католики… Недоброзичливці по монастирях сприйняли їхній вчинок з гострим осудом та нещадною критикою, сподіваючись скоро побачити неминучі «тяжкі кари Божі», які мали спіткати «зухвалих відступників». Ще більшої гостроти додавали публікації в газеті «Експрес» та інших газетах, які, кожна по-своєму, «смакували» нову релігійну сенсацію…

Католицька церква відмовилася їх вінчати, мотивуючи це якимось каноном церковного права, який стверджував, що той священик, рукоположений у неодруженому стані, не може законно священнодіяти, коли намагатиметься укласти подружжя. Тож Богданові та Галині довелося  складати подружню присягу одне перед одним, без свідків, тільки перед самим Господом,- у  сумлінні вважаючи себе подружжям.

Разом – у життя

Впродовж шістьох років Богдан наполегливо звертався до Кардинала та багатьох єпископів УГКЦ  у Римі та в Україні з численними проханнями продовжити своє служіння, але вже у якості одруженого священика, проте завжди отримував відмову, а у кращому випадку – мовчанку церковних достойників. Йому це було незрозумілим, - чому якийсь церковний канон може стояти вище Святого Письма, яке твердить, що не тільки священик, але й єпископ може бути жонатим (див.1 Тим.3:2)?

Рік 1994-тий в Україні був важким, - відсутність праці і важке економічне становище багатьох лякало; люди не мали роботи, - багато виїздило за кордон у пошуках роботи, чимало ледь-ледь виживали… Тож Богдана і Галини теж торкнулася нужда; Богдан не одразу зумів знайти працю, -  сім’я часто голодувала,...  проте, вони трималися разом, бо знали - Господь поруч. Він запрошує їх сміливо йти далі, тому вони прямували вперед, взаємно підтримуючи себе любов’ю та добрим словом. Богдан і Галина щоденно благали Господа допомоги та керівництва; молилися, читали Святе Письмо, вірили та сподівалися на краще...

Спливав час, сенсація втратила свою актуальність, людські пристрасті вляглись, розмови вщухли…  У їхню сім’ю прийшло тихе Боже благословення – народилось дитятко. Турбот додалось, - було скрутно, тому треба було якось вижити і Богдан пішов у середню школу вчителювати, - викладав християнську етику...

 Так, ми – щасливі!

Минуле стало для них чудовим вчителем. Розчарувавшись у Католицькій церкві, Богдан і Галина почали шукати справжньої Христової Церкви і невдовзі знайшли – Церкву Християн Адвентистів Сьомого Дня.

З цих пір пройшло доволі часу...

Тепер, згадуючи цю давню історію, вас, дорогі читачі, природно, цікавить: чи щасливі у своєму шлюбі  Богдан і Галина, чи не шкодують за своє рішення? Це саме запитання задав їм і я. Ось, що почув у відповідь:«З радістю відповідаємо, поглянувши одне одному у вічі, - Так, незважаючи на важке випробування та наші переживання, ми дуже щасливі у подружжі!  Тільки справжня любов, як найцінніший Божий дар, яка перетерпіла стільки різних випробувань, по-справжньому визволяє і надихає нас! У наших монастирях ми багато наслухались про неї; тема любові до Бога та ближніх періодично повторювалась у багатьох проповідях, науках та повчаннях, але справжньої  любові ми там не побачили. Натомість, поринули у брудну атмосферу монастирського лицемірства, святенництва, кар'єризму та еґоїзму, вдало замаскованих під братерську любов. Відомо, що справжня любов творить дива. Тож не дивно, що вона і в нас вчинила велике диво: перемінила нас, навчила життєвої мудрості, самопожертви та прощення, - переплавила, мов те золото у вогні… 

 Так, ми – щасливі! Живемо по-християнськи; у взаємній любові, вірності та взаєморозумінні, - ми повінчалися у Церкві християн-адвентистів та виховуємо двох діток – Тараса та Соломійку. Проживши разом більше ніж 17 років, ми переконалися, що великими зусиллями, за допомогою Божою, нам вдалося виправити свою життєву дорогу, хоча так багато молодих років втрачено… Ми усвідомлюємо свою помилку – спробу всупереч волі Божій стати монахами. Відчуваємо, що тепер значно зміцніла наша віра, пройшовши таку важку й незвичну дорогу… Ми остаточно покинули сучасний Вавилон – Католицьку церкву, яку колись вважали Матір’ю, а яка виявилась лихою й підступною мачухою.

Господь щоденно благословляє нас своєю рясною благодаттю, - ми пізнали Істину і охрестилися у правдивій Христовій Церкві, яку так довго шукали -  Церкві Християн-Адвентистів Сьомого Дня, у вченні якої знайшли повну згідність із наукою Ісуса Христа. Ми щасливі і щиро бажаємо працювати й надалі, щоб допомагати теж іншим людям, які знаходяться у схожій до нашої життєвій ситуації та шукають Господа. Ми їх добре розуміємо…»

  Справді, погодьтесь, незвична сім’я. На її прикладі бачимо величні діла Божі, які Господь продовжує звершувати і сьогодні серед наших сучасників. Господь виводить своїх дітей із Вавилону, - з цієї церкви в якій любов до світу витіснила любов до Бога та Його Слова, й веде їх Своїми дивовижними Божими дорогами до Істини та до Свого Небесного Царства, бо тільки мужні і сильні духом люди, які повністю довіряють Господу та понад усе цінують Істину своїм життям демонструють світові силу перемоги Христа!

Віктор Байрак 

Невигадана історія

КУДИ ЙДЕШ, СЕСТРО?

В житті буває таке, що юнак чи дівчина, пізнаючи Біблійну Істину, опиняються перед важким вибором. Що ж обрати: піти за традиційною вірою батьків, чи обрати євангельську правду? Погодьтесь, - нелегкий це вибір і вимагає неабиякої мужності і сили духа! А інколи в житті молодої людини виникає справжня драма – доводиться довго мандрувати до омріяної Правди тяжкою звивистою дорогою життя, сповненою прикрих розчарувань, сліз та душевних ран…  Схожа історія трапилася з Анною - моєю давньою знайомою.

Осінь. Під ногами – нагрітий сонцем міський брук. Вгорі, над головою, мов коштовна діадема, світяться і мерехтять на тлі синього неба жовтогарячі крони каштанів. Все навкруги залите золотим промінням ще теплого лагідного осіннього сонця. Навколо гамірно – шумить вирує місто, завжди кудись поспішають заклопотані люди. Чужі обличчя – такі різні, а водночас, десь колись уже бачені…

Раптом назустріч – дівчина. Йде швидко, але зосереджено, немов заглиблена всередину себе. Струнка постать, біляве волосся та очі… чисті, щирі та не по-дівочому зрілі, - здаються старшими на два десятки років. Десь я вже бачив ці очі, - дуже знайомі… Так, згадав: це ж сестра Анна, яка торік залишила монастир. Дивуюсь собі, як я одразу її не впізнав. Напевно тому, що звик бачити її у чорній довгій, до самих стіп, чернечій одежі…  Гукнув їй услід:

- Куди йдеш, сестро?

Зупинилась від несподіванки. Озирнулась й обличчя її враз прояснилося:

- А, це Ви… Давненько не бачились.

Ішли ми тротуаром, посеред золотої осені, згадуючи минуле. Анна почала розповідати про себе, - як виховувалась у побожній греко-католицькій сім’ї, як вирішила стати монахинею, як молилась та чинила важкий духовний подвиг самозречення та вдосконалення. Здавалось їй, що була щасливою. Була? А може це тільки здавалось…?

- Що ж трапилось, що ти залишила монастир, - питаю, - Ти ж так палко прагнула, навіть всупереч вмовлянням матері, стати монахинею?

- Так, я дуже бажала. Спочатку наче все було добре, проте далі моє життя виявилось зовсім не таким, як я уявляла, - схвильовано відповіла вона, – Говорити про це, повірте, дуже важко… Протягом півтора року я вела тяжку й виснажливу внутрішню боротьбу. Ні, не подумайте, що це була боротьба із спокусами чи власними вадами, хоча і таке часто траплялося… Це було щось глибше. Як би Вам сказати… Це було боротьба із собою. Я стояла, мов на роздоріжжі; по один бік – монастир, чернече життя, богослужіння, молитви, сестри, а по другий – світ, про який так зневажливо і зверхньо говорили мої наставники. Однак, я згодом відчула, що саме там, у світі – моє місце. Бо, знаєте, я за своєю природою життєлюб, - люблю гарні квіти, природу, діточок, життя… Тому там, у монастирі, зачинена від світу, я просто не могла мирно і спокійно жити та бути щасливою монахинею. Ні! Не подумайте, начебто я не люблю Господа і забула про посвячення, яке склала Йому, - про мої монаші обіти. Це не так! Я люблю Бога і переконана, що саме моя гаряча молитва і сльози випросили у Нього для мене це сьогоднішнє прозріння. І ось, одного дня я збагнула, як я помилялася: все це були лише мої почуття – мені тільки подобалося бути монахинею, цей одяг, захоплені погляди ровесниць… Мій романтизм привів мене у монастир. А там з’ясувалося, що я не для монастиря, - я не створена Господом для чернечого життя! Я не можу бути радісною та щасливою у монастирі! Я відчуваю, що сам Бог не бажає мене бачити  монахинею! – майже вигукнула вона, уважно подивившись мене у вічі, немов очікувала розуміння.

- Так, Анно, я тебе розумію, але дивно, що ти самотужки у свої 18 років намагалася впоратись із своїми складними духовними проблемами. Чому б тобі було не порадитись у когось досвідченого та про все розповісти?

- Я так і зробила. Різні священики говорили по-різному: одні зовсім не заглиблювались у мої проблеми, інші – радили відкидати думки про світ, як небезпечну спокусу сатани, а ще інші – просили мене не драматизувати і не ускладнювати життя… Одним словом, – я була залишена наодинці зі своїми проблемами. Тоді я гостро відчула, що вони справді є тільки моїми і мені самій слід їх вирішувати… От тоді і настав важкий час пошуку та хитання: я багато роздумувала, молилася, плакала і просила Господа, щоб вказав мені правильний шлях. І добрий Бог не забарився…

Анна поглянула на мене, очікуючи мого схвалення.

Я мовчав, роздумуючи над почутим, боявся необережним словом сполохати її душевну сповідь, що була, немов тендітний метелик, що боязко сів на плече…

Анна продовжувала, вже менш схвильовано:

- І я вирішила. На здивування всім сестрам, - пішла одного дня з монастиря, щоб ніколи більше туди не повернутися... Не думала я, що життя виявиться таким складним. А виявилося ось яким… Тепер я продовжую шукати. Шукаю я свого місця в житті, шукаю духовного спокою, миру Божого і радості. Розумієте? Бо багато моїх колишніх подруг, навіть рідня не розуміють мене, - всі вони осуджують мій вихід з монастиря. Вони не розуміють цього і сьогодні. Чому? Як Ви гадаєте?

- Тому, Анно, що такою вже є людина, що на всі речі дивиться по-своєму і судить, так, як їй видається правильним. Проте, вона не має жодного морального права осуджувати вчинки інших. Адже сама людина повинна зрозуміти волю Божу та завжди і всюди керуватись нею. А до того ж монаший спосіб життя установлений не Богом, а людьми. В Біблії ти не знайдеш жодного тексту, який би давав підставу вважати чернечий стан правильним Божим шляхом освячення людини. Тому то добрий Господь, знаючи твоє серце, привів тебе до рішення залишити монастир. Дуже добре, Анно, що віра твоя, незважаючи на переживання і життєві труднощі, не похитнулася. Очевидно, Господь таким чином скріплює твою віру, бо віра в нашого доброго і люблячого Бога – найважливіше у  християнському житті. Заради неї варто жити і поки вона є – нічого не втрачено! Вона врешті-решт допоможе вирівняти твою дорогу і приведе тебе до Бога.

- Дякую Вам, що терпляче вислухали мене, зрозуміли і підтримали, – очі Анни блиснули вдячністю і надією.

- Дякую і тобі, Анно за відвертість. Не загубися у цьому світі… Нехай добрий Господь допоможе тобі знайти своє місце в житті, щоб виконувати святу волю Божу. Читай з вірою та молитвою Святе Писання – там знайдеш відповіді на всі свої запитання. Бажаю, щоб ти була щасливою! Ще побачимось…

- Моліться за мене. Допобачення, - стиха мовила вона і пішла у золоту теплу осінь. Її постать поволі віддалялася, замиготіла поміж дерев та зникла у людському морі.

- Нехай Господь береже тебе, Анно – побажав я подумки, простуючи широкою алеєю та, мимоволі, поринув у спогади. Згадав той час, коли Анна, молоденькою 17-ти річною дівчиною, щойно після школи, із сором’язливим рум’янцем на щоках, схвильовано говорила, що дуже бажає стати монахинею. Чи думала вона тоді про важливість і серйозність свого рішення? Чи припускала, що з роками прийде зрілість і доведеться переосмислювати його? Чи усвідомлювала, що це рішення не на рік, чи два, а на все життя? На ці запитання рано, чи пізно довелося б її самій відповісти. Вона не могла б уникнути відповіді на ці запитання. Анна повинна була б вчинити свій вибір і при цьому правильний... І, на щастя, вона вибрала, але яким коштом? Скільки переживань, розчарувань, сліз та втрачених молодих літ коштувало їй таке рішення! Тепер їй слід йти далі та продовжувати свій пошук. Та, надіюсь, що Господь допоможе їй, коли вона слухатиметься Його голосу…   

З цього часу минуло майже вісім років. А нещодавно я був приємно здивований, зустрівшись з нею. Анна ( у світі - Галина) має свою сім’ю, - хорошого, люблячого чоловіка, троє дітей та стала протестанткою….  У святу Господню суботу, за обіднім столом ми довго розмовляли та згадували минуле, дякуючи Богові за Його дивні величні діла…

Из книги

 Н.А. ЖУКАЛЮКА  "ВОТ Я, ПОШЛИ МЕНЯ"

Заокский, 2004г.