проповіді

Господня Вечеря. Причастя. Проблема Євхаристії

 Перед своїми стражданнями Ісус був сумним та стурбований. Він говорить до учнів: «Я дуже бажав би спожити  цю Пасху з вами, перш, ніж муки прийму».(Лк.22:15). Він хвилюється і переживає, а який настрій в його учнів? Вони сперечаються між собою, хто з них буде більшим у Його Царстві… кожен хотів бути цим більшим, тому у думках вони проявляли гордість, самолюбство, кожен хотів панувати та керувати, щоб інші йому служили. У цей час Ісус підвівся, взяв рушника, налив води до вмивальниці та й почав обмивати ноги своїм учням. Це їх дуже здивувало, бо зазвичай цю низьку послугу мав би виконувати слуга, але його не було…Це дуже вплинуло на учнів, бо вони усвідомили свою провину. Що і потрібно було перед Пасхою. Ісус вимагав від них духовної чистоти, тому й каже: «Ви чисті, але не всі…». А потім пояснив їм те, що вчинив: «А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то ви повинні один одному ноги вмивати. Я вам приклада дав…» (Ів.13:14).

1. Христос установлює обряд ноговмивання.

Про що свідчить цей обряд?

Ісус вважав за необхідне його звершити сам особисто та дав чітке  розпорядження своїм учням його дотримуватися: «…блаженні ви, якщо таке чините» - каже Він.

Виконуючи цей обряд, християни розкаюються у своїх гріхах, - гордості, заздрості, суперництві та егоїзмі, а входять у стан благоговіння, смирення та служіння один одному. Це принцип самого Христа: «хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник, - як слуга» (Лк.22:26).

Отож, це з одного боку готовність служити іншим, а з іншого – стан смирення та благоговіння перед Богом.

Цей обряд допомагає нам вступити в спілкування з чистим та смиренним Ісусом, бо саме Він очищує людину. Вмивання ніг символізує очищення серця людини. Це єдність у взаємному прощенні не лише один з одним, але з самим Христом, бо Він сказав до Петра: «Коли Я не вмию тебе, - ти не матимеш частки зі Мною.» (Ів.13:8). Христос дає зрозуміти, що у протилежному випадку справжнє спілкування з Ним неможливе.

Хоча участь в цьому обряді смиряє людину, але не принижує її. Хіба це не перевага людини, схилитися перед Христом та вмити Йому ноги, які були пробиті цвяхами заради нас, людей? Христос сказав: «Що тільки ви вчинили одному з найменших братів Моїх – те Мені ви вчинили» (Мт.25:40)

Отже, через обряд ноговмивання людина готується до участі у Вечері Господній.

Саме про Господню Вечерю будемо зараз роздумувати.

 Термін «Господня Вечеря» є біблійним, бо зустрічається у Слові Божому (1Кор.11:20), інша назва «Господня трапеза, чи стіл» (1 Кор.10:21), або «ламання хліба» у Дії ап. 20:7; 2:42 і Евхаристія з грецького (евхарістеін) – благодарення, благословення - Мт.26:26 та 1 Кор.10:16.

Яке ж значення Господньої Вечері?

1. Господня Вечеря, яку сам Христос встановив заміняє старозавітнє свято Пасхи, - коли Бог дивовижно звільняє Ізраїльський народ з Єгипетської неволі. Старозавітнє Пасхальне служіння вказувало на майбутню жертву Спасителя і справді звершилося тоді, коли істинний Божий Агнець віддав своє життя за спасіння людей. Тому перед своєю смертю, Христос особисто встановив це велике свято Нового Завіту. Багато прообразів і символів Вечері Господньої сягають своїми коренями у давнє Пасхальне служіння.

Подібно до того, як старозавітня Пасха нагадувала про звільнення Ізраїля із рабства, так Вечеря Господня Нового Завіту нагадує про наше звільнення з духовного Єгипту, з рабства гріха. Це звільнення і від смерті. Бо як колись кров пасхального ягнятка, нанесена на одвірки домів врятувала від загибелі, так тепер Христова жертва звільняє нас від вічної смерті.

Господня Вечеря звіщає, що Христова смерть на Голгофі принесла нам спасіння і вічне життя!

Ісус Христос сказав: «…це робіть на спомин про Мене» (1 Кор.11:23). Отже Вечеря Господня є спомином про жертву Христа, а не самою жертва. Вона  наголошує на замісному характері жертви Христа. «Це є тіло моє, - каже Ісус, - що за вас ламається» (1 Кор.11:23).

Христос піднявся на хрест, бувши невинним, замість нас людей, – винуватих у гріхах. Смерть Христа зняла з нас засудження та зодягла в одежу Христової праведності.

На Господній Вечері Христос обрав символи свого Тіла та Крові – як пише єв. Матвій: «Ісус взяв хліб і поблагословив, поламав і давав Своїм учням, і сказав: «Прийміть, споживайте, це – тіло Моє….» а потім «узявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і казав: «Пийте з неї всі, бо це – кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мт.26:26-27).

Пасхальний хліб, який Христос благословляв був прісним, а «плід виноградний», був чистим небродженим виноградним соком.

Чому? Тому, що чітке Боже розпорядження дане юдеям ще за часів Мойсея забороняло мати у домах щось квашене: «Але першого дня зробите, щоб не було квашеного у ваших домах, бо кожен, хто їстиме квашене, - від дня першого аж до дня сьомого, - то витята душа та з Ізраїля» (Вих.12:15). Квашене вважалося символом гріха. Тому хліб із квашеного тіста не міг представляти чистого та непорочного Божого Агнця – Христа. Так само тільки чистий плід виноградної лози – неброджений сік, міг символізувати досконалість крові Спасителя.

Як розуміти Христові слова, що його тіло треба їсти, а кров пити?

Звичайно, -  символічно, а не буквально.

Тут хотілося б навести біблійний приклад з євангелії від Ів. розділ 6 який внесе ясність щодо цього питання.

Ісус сказав учням про своє тіло: (6:51) «Я – хліб живий, що з неба зійшов…. А потім промовив: «Хто тіло моє споживає та кров мою п’є, той має вічне життя, бо тіло моє – то правдиво пожива, Моя ж кров – то правдиве пиття» (6:54,55).

Що ж трапилося з учнями? Вони зрозуміли ці слова буквально, бо прийшли до такого висновку: «Жорстока це мова! Хто може її слухати», «…з того часу багато з них відпали і не ходили вже з ним.»

Христос доводить символічність свого тіла, як корму словами: «Чого це вас спокушає?... і нагадує, Ким Він був від початку, – Предвічним Логосом – Словом, яке зійшло на землю і стало Людиною – тілом людським. А далі говорить, що ці речі розуміються тільки символічно:«…тіло ж нічого не помагає, а дух, бо дух оживлює тіло». А далі пояснює, яким чином діє Дух: «Слова, що я вам говорив, то дух та життя.»(6:63). Як тут не згадати слів Ісуса, сказаних раніше (Мт.4:4): «Написано, не хлібом самим житиме людина, але кожним словом, що виходить із уст Божих!»

Це збагнув Петро, бо на запитання Христа: «чи не хочете й ви відійти?», відповів: «До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного»(6:68) він каже СЛОВА, а не хліб живий, чи тіло, бо він зрозумів, що мав на увазі Ісус.

Тут ми спостерігаємо чітку логічну низку термінів, які вживає Ісус:

Він сам є Предвічним Логосом – Словом Божим, це Слово втілюється, стає Людиною, тобто Тілом, а потім - Хлібом Життя, а далі Христос підводить слухачів до думки, що цей Хліб і є Ним самим – «Я є хліб живий!»  Тобто, що ми бачимо?

Логічна низка цих понять-термінів замикається - знову йде до свого початку, звідкіля починалася, – до Слова Божого:

Предвічне Слово – Тіло – Хліб – Слово.

Христос навчає, що істинний корм людини – це Слово Боже.

Яку ж роль тут відіграє хліб?

Проміжну, символічну, яка має на меті довести людину до кращого розуміння суті Слова Божого та до необхідності споживати це Слово, щоб жити.

Тому протестанти, коли споживають хліб та плід виноградної лози, споживають тільки символи Тіла та Крові Христової, а не реальне тіло та кров Христа.

До речі, у цьому контексті хотілося б торкнутися проблеми Евхаристії, як її розуміють вірні традиційних церков. Вони вірують, що під час слів служителя, хліб та вино насправді стають реальним тілом та кров’ю Христа. На їхню думку, відбувається процес транссубстанціації т.зн. субстанція хліба та вина зникають, а замість них приходить субстанція тіла та крові Христа. Прикмети хліба та вина, такі як вигляд, густина, колір, смак, вага та інш. – залишаються.

Ось яке рішення щодо суті Евхаристії прийняв Тридентський Собор:

«У тайні Евхаристії міститься правдиве, реальне і субстанціональне Тіло та Кров разом із душею та Божеством Господа нашого Ісуса Христа»

Чим небезпечне таке вірування?

Двома важливими факторами:

а) служителі та вірні покланяються та віддають Божу честь хлібові та вину, які, за їхньою думкою є справжнім Тілом та Кровю Христа, а отже самим Христом. Але насправді такого, згідно біблійного вчення не відбувається, перед нами тільки символи, тож людина покланяється символові так, як самому Христові;

б) другий фактор. У своєму духовному житті віруючі традиційних церков дійшовши до прийняття Тіла і Крові Христа, тобто причастя, вважають його вершиною свого з’єднання з Богом.

Католицька Енциклопедія про антропологічний аспект еухаристії подає наступне: «Через Евхаристію людина найтісніше з’єднується з Христом. У цьому єднанні Христос обдаровує людину своїм Божественним життям та іншими дарами, зміцнюючи віру, надію та любов, викликаючи зростання радості та спокою. В той спосіб християнин зодягається в Нього та стає житлом Святого Духа, вибудовуючи тим самим свою людську природу»

Отже, віруючі традиційних церков, прийнявши причастя, зупиняються у процесі свого духовного зросту, та не йдуть далі, бо їм немає необхідності живитися Словом Божим …

Натомість протестанти у своєму духовному розвитку прямують далі, бо згідно слів Христа, приймаючи символи Тіла та Крові Христової, властиво засвоюють Його Слова, які є Духом та Життям. Вони проявляють готовність і надалі живитися Божим Словом та духовно зростати.

Тому кожне служіння Господньої Вечері супроводжується проповіддю Слова Божого, бо саме Слово є суттю вчення Ісуса та істинним кормом християнина.

Чим є Господня Вечеря для християнина?

Для християнина, що вірою приймає жертву Христа, Господня Вечеря це набагато більше, ніж просто спомин страждань та смерті Ісуса. Участь у Господній Вечері означає відродження у людині Христової сили, яка наповнює благодаттю. Коли ми приймаємо символи Тіла та Крові Христа, то показуємо, що у духовному житті ми так само залежимо від Христа, як у фізичному - від хліба та води.

2. Господня Вечеря об’єднує нас один з одним та єднає з Христом.

«Чаша благословення, яку благословляємо, - чи не спільнота то крові Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне, - нас багато, бо ми всі спільники хліба одного»(1 Кор.10:16,17)

Отож, як хліб для Причастя ламається на багато шматочків, які віруючі приймають, а всі частинки – є одним хлібом, так і всі віруючі, об’єднуються у причасті з Христом, Тіло Якого символічно представлене в обряді ламання хліба. Своєю участю ми, свідчимо, що належимо до великої християнської родини, Главою якої є Ісус Христос.

3. Участю у Господній Вечері християни засвідчують свою надію на скорий Прихід Христа у цей світ.

Сам Христос про цю надію каже: «…віднині не питиму Я від оцього плоду виноградного аж до дня, коли з вами його новим питиму в Царстві Мого Отця!»  (Мт.26:29). Про цю саму надію на Христове Пришестя пише апостол Павло: «Бо кожного разу, як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде» (1 Кор.11:26)

Христос з нами, християнами, у Своєму Царстві бажає звершувати цю славну Господню трапезу! Яка чудова обітниця!

Отже, Господня Вечеря поєднує Жертву Спасителя та Його Друге Пришестя, - славну парусію у цей світ.

Це велика, радісна надія християн, на яку вказує кожна наша земна Господня Вечеря!

Хто може брати участь у Господній Вечері, тобто приймати символи Тіла та Крові Христа?

Кожен, хто розкаявся у своїх гріхах, випробував своє серце у щирості перед Христом. Кожен хто потребує Його у своєму житті та відкрито свідкує про свою віру у Нього! Кожен, хто повністю посвячений Богові, незалежно від формальної приналежності до будь-якої церкви; віруючі християни із будь-яких церков можуть брати участь у Господній Вечері!

Всі, хто приймає Христа, як Свого Особистого Спасителя запрошуються до участі у цьому великому торжестві Нового Завіту!

Дорогі християни!

Очистіть свої серця у покаяння перед Господом! Примиріться один з одним! З великим благоговінням та вірою, у смиренні та відданості Христові причащайтесь символами Тіла та Крові Христа!  

З надією, споглядаймо духовним зором у той час, коли Христос повернеться! У любові до нашого дорогого Спасителя та один до одного, в єдності Духа, наповнюймось радістю та світлою надією на славну Господню Вечерю разом з Христом у Його вічному Царстві! Амінь.

Покаяння та визнання гріхів. Сповідь

1. Вступ

  Проповідь Петра в Єрусалимі на день П’ятидесятниці. (Дії ап.2:14-41). Вони чули про Христа, Святий Дух інтенсивно працював над їхнім спасінням і вони відкликалися на це Божий заклик, і вони прийняли й повірили, що саме Ісуса, Якого вони розіп’яли Бог вчинив Господом і Христом – Вашим Месією та Спасителем. Вони «серцем розжалобилися» та спитали: «Що ж нам робити?!» Тоді апостол Петро каже: «Покайтеся!»

2. Що таке покаяння?

Це перша сходинка до спасіння. Досвід спасіння містить у собі 5 позицій чи духовних сходинок, які потрібно пройти, щоб спастися:

Це покаяння, сповідь (визнання своїх гріхів), прощення, оправдання та освячення.

Отож, покаяння – це перша сходинка, без якої неможливе спасіння.

Слово «покаяння» перекладене із єврейського дієслова «нахам», що означає «шкодувати, жаліти», «каятися» у гр. мові це слово «МЕТАНОЕО», - що зн. «добре обдумати, переосмислити, відчувати докори сумління, каятися»

Так. Справжнє покаяння приводить до зовсім іншого розуміння та ставлення до Бога та гріха. Дух Божий відкриває, тому, що кається всю серйозність гріха, краще усвідомлення важливості смерті Господа Христа, задля викуплення людини. Людина, що кається одразу ж відчуває на фоні Божої святості свою жалюгідність та гріховність, у ній загострюється почуття провини і жаль за скоєне.

3. Тема покаяння дуже часто лунає з наших християнських кафедр та є дуже поширеною. Її люди знають, але питання залишається відкритим: Чи всі відчувають потребу каятися? Чи всі, хто її чує прямують дорогою спасіння!?

Можливо відповідь у цьому, що люди до справи покаяння підходять чисто по-людському, без віри, без впливу Святого Духа. Не малу роль тут відіграє і спосіб, а як правильно каятися. Це те саме питання, що виринуло і в слухачів проповіді Петра в Єрусалимі на святі П’ятидесятниці: «А що ж нам робити?»

Як тоді, так і сьогодні перед людиною, якій Святий Дух відкриває Божу істину стоїть питання: Що ж робити? А як же ж насправді потрібно  покаятися?

4. Сьогодні хотілося б думати про способи покаяння, а зокрема про другу сходинку спасіння – про визнання гріхів, чи як популярно в народі звуть сповіддю.

Адже можливо, не одна людина, у серці якої під впливом Святого Духа виринуло щире бажання покаяння, справді хоче каятися, але не знає як правильно це вчинити!

Отож, як практично покаятися та визнати свої гріхи, щоб уже більше до них не повертатися? Як вчинити так, щоб сам Господь визнав людину оправданою?

Найперше та найважливіше – це те, що покаяння ще не гарантує грішникові Боже оправдання чи Боже схвалення. Бо фактично грішник сам, без впливу Святого Духа, не спроможний щиро покаятися та спастися. Покаяння від Бога – воно є даром Божим. Святий Дух своїми делікатними та вмілими дотиками до серця людини викликає у серці людини всі найкращі та святі почуття які можуть привести грішника до Христа. Чому ми кажемо слово «можуть»? Бо потрібно співпраці людини.

Тому ще на початку спасіння та на його першій сходинці – покаяння необхідно дії Святого Духа. Крім цього потрібно співпраці людини, відкрити своє серце Богові, як Другу та щиро визнати свої провини й гріхи, - все те, що було порушенням волі Божої та Божих заповідей!

5. Як люди розуміють визнання гріхів?

Вони кажуть: «Підіть до священика й посповідайтеся». Але питання у тому, чи саме так навчав Ісус Христос?

Ми ніде не читаємо у Діях апостолів, що Петро сів у Єрусалимському храмі, на ганку Соломона та й став сповідати цих трьох тисяч людей, що слухали його проповідь та охрестилися.

До речі, ніде в Біблії Нового Завіту немає й згадки про усну особисту таємну сповідь людини перед іншою людиною-священиком.

Згідно церковної історії:

«За папи Льва Великого (440-461рр.), під впливом аскетів та монахів почала розвиватися практика приватної сповіді та покути» (KATOLICYZM, str.147, Poznan’, 1989r.). Це із середини 5 ст. ця практика щойно почала розвиватися….

Виринає питання: Яким чином каялися християни до 5 століття, коли ще не практикувалася особиста усна сповідь?  А яким чином сповідалися Отці ранньої Церкви, 1-5 ст. – Іван Златоустий, Григорій Богослов, Василій Великий та багато інших? Чи Бог приймав їхню сповідь?

6. Чимало християн ще й сьогодні помилково думають, що Христос дав владу апостолам прощати всі особисті гріхи людей.

Вони невірно розуміють слова Христа у Ів.20:22,23. Зачитаємо їх: «Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!»

Існує церковне вчення про владу, дану священикам для прощення людських гріхів.

Звичайно, не правильно було б будувати цілу доктрину про усне визнання гріхів перед священиком на одній лише цитаті Святого Письма, та ще й до того невірно інтерпретованій…

  Згідно біблійного вчення прощати людські гріхи може тільки Господь Бог. У Писанні більше, ніж достатньо таких текстів, от один із них псалом 31:5 «Я відкрив Тобі свій гріх і не сховав був провини своєї. Я сказав: Признаюся у проступках своїх перед Господом і провину мого гріха Ти простив»

Тому юдеї докоряли Ісусові, що тільки Бог може прощати людські гріхи, а людина не має таких повноважень і казали, «Він богозневажає» (див. Мт.9:3). Ісус Христос на це відповів:«Але щоб ви знали, що прощати гріхи на землі має владу Син Людський, тож каже Він розслабленому: Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім!»(МТ.9:6)

Що ж насправді означають слова Христа у Ів.20:22,23, а у цьому контексті й у Мт.18:18 «Поправді кажу вам: Що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі.»

Христос звертається до Своїх учнів, як до представників Його Церкви на землі із загальним правилом й турботою про духовні потреби кожного члена Церкви. (див.Мт.18:15-18) «А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата.  А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!»

Ісус детально вже раніше їм пояснив, як поводитися із тими членами Церкви, які згрішили, а тепер Він тільки повторює цю пораду та уповноважує Своїх учнів це виконувати.

Та й справді, не викликає жодних сумнівів, що Церква повинна працювати над поверненням своїх заблуканих членів, спонукуючи їх розкаятися й покинути гріхи. Коли ж стає очевидним, що людина покаялася і відновила правильні взаємовідносини з Богом та ближніми, церковні керівники приймають його покаяння, як справжнє та щире, - церква прощає гріхи, звільняє грішника від обвинувачення, висунутих проти нього і знову приймає його, як повноправного члена Церкви. Таке прощення гріхів затверджується на небесах, бо дійсно Бог вже простив і прийняв грішника, що щиро розкаявся.

Проте, Святе Письмо ясно навчає, що визнання гріхів і покаяння здійснюється лише перед престолом благодаті на небесах (тобто перед Самим Богом) і що звільнення від гріхів проходить тільки через заслуги Христа і Його особисте Посередництво (1 Ів.2:1) « Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного. Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» Тільки Христос має владу прощати людські гріхи і Він це робить!

Це святе і високе право щодо людських гріхів Бог ніколи не поручав звичайним смертним людям, які самі потребують Божої милості, навіть якщо вони обрані служителями та керівниками Церкви.

З особистого досвіду колишнього священика скажу, як соромно та важко людині говорити свої гріхи перед іншою людиною, як часто людина маніпулює словами, щоб приховати перед священиком істинний стан свого сумління, а скільки є випадків виявлення сповідей та оперування знаннями отриманими під час сповідей самими священиками…) Тож цей людський винахід себе не оправдує. Бог вирішив щось краще…

А як слід розуміти слова Христа: у Ів.20:23 – «…а кому затримаєте, - то затримаються!?»

Коли немає щирого та справжнього розкаяння, обвинувачення проти члена церкви, який грішить – залишаються, вони «затримуються». І Небо визнає це рішення Церкви, бо жодна людина не може перебувати у правильних стосунках з Богом, коли вона знаходиться у ворожнечі із своїм ближнім. Той, хто зневажає раду церковних керівників, назначених Богом, не може розраховувати на Боже схвалення, прощення та помилування.

7. Тож яким чином тоді каятися сучасній людині?    

Гріхи можна умовно поділити на дві категорії: гріхи проти самого Бога (це порушення 1-4 Заповідей Божого Декалогу) та гріхи проти людей ( порушення 5-10 Божі Заповіді)

Христос у притчі про блудного сина (Лк.15:18) окрім інших важливих уроків, навчає нас, про ці дві категорії гріхів, коли син каже: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе...» Гріхи проти неба – тобто Бога, та проти батька – проти людини.

Християнин, що живе після Христового першого приходу на цей світ, свої гріхи вчинені проти Бога повинен визнавати перед Ним. А гріхи вчинені супроти ближніх – повинен визнати перед ними. Таким чином він отримає Боже оправдання.

8. Що значить - бути оправданим перед Божим лицем?

Це значить бути звільненим від гріхів, реабілітованим, примиреним з Богом.

Яким чином це відбувається?

У богословському сенсі оправдання слід розуміти як «Божественну дію, якою Бог проголошує грішника, що кається - праведним і ставиться до нього, як до праведного. Оправдання протилежне до засудження. Основою цього оправдання служить не наш послух Богові, а слухняність Ісуса Христа, бо як каже писання: (Рм.5:18-19) «Ось тому, як через переступ одного на всіх людей прийшов осуд, так і через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей. Бо як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух Одного багато хто стануть праведними». Бог зачисляє цей Христовий послух тим віруючим, які приймають оправдання «даром за благодаттю Його», бо Бог спас нас не за діла праведності, які ми би зробили, а по своїй великій милості»

Закінчення:

Отож, дорогі християни! Щоб спастися треба каятися, потрібно нам оправдання, потрібно почути з Божих уст його схвалення, яке Він у свій час промовив до священика Ісуса: «І він заговорив та й сказав до тих, що стояли перед його лицем, говорячи: «Здійміть з нього цю брудну одежу! І сказав він йому: Я зняв з тебе провину твою, і зодягнув тебе в шати коштовні» (Зах.3:4).

Тому, дорогі друзі, каймося, визнаймо свої гріхи, але так, як нас навчає Біблія, так, як вчить сам Христос! Через віру приймаймо щиро у глибину свого серця Його святе прощення, маючи блаженну надію на таке дорогоцінне спасіння у Христі Ісусі! Амінь

 

 

 

 СВЯЩЕНСТВО I

Священство Старого Завіту

Ця тема на перший погляд – ніби й не дуже важлива, але коли зважати на те, що вона прямо пов’язана із служінням Богові, Богопоклонінням та священнодійством, то виявиться, що є дуже важливою; і не лише в обрядах, а у самій суті розуміння діяльності Христа, як Первосвященика та Посередника. Вона ще й сьогодні продовжує хвилювати як нас, так і тих, хто намагається пізнати Істину та прямувати за нею.

Чому священики традиційних церков є окремим класом людей; по-іншому виглядають, одягаються, говорять та служать, ніж інші люди?  Мене, як колишнього католицького священика теж у свій час дуже непокоїла та цікавила тема священства… Я часто задавав собі запитання: «Хто ж має рацію – католики та православні, чи протестанти, у яких священнослужителі не одягають богослужбових риз та не звуться священиками?» Мене це торкалося особисто, як священика... тому поступово, в процесі пізнавання Біблійної істини я задумувався та глибоко досліджував завдання та мету Старозавітного та Новозавітного священства, щоб таким чином утвердитися у біблійному погляді на цю проблематику….

Що ж ми бачимо? У традиційних церквах священнослужителі одягаються по-особливому, до них звертаються із великою пошаною, цілують руку та звуть їх духовенством, отцями… тому виринає запитання: «Чи так повинно бути у християн Нового Завіту? Чи так вирішив сам Господь Бог? Що ж Слово Боже – Біблія про це говорить?  То хто ж має  рацію – православні та католики, чи протестанти?»  Священство яким воно було у Старому Завіті та яким повинно стати у Новому Завіті, в час приходу у наш світ Ісуса Христа…

Сьогодні спробуємо це з’ясувати та відповісти на ці запитання…

Нашим першоджерелом буде Біблія, яка на думку всіх християн, є святою Божою книгою та найавторитетнішим джерелом Господньої волі…

Яким було священство у Старому Завіті? Хто його встановив і навіщо?

З Біблії випливає, що за часів Мойсея Господь Бог вирішив встановити окремий особливий стан людей – коліно Левія, Аарона та його синів, - Вих.28:41 для специфічної святої функції…

Чому саме коліно Левія, за які особливі заслуги?

За вірність Богові – Чисел 25:12  - «Я дам йому свого Завіта…  те, що він запалився за Бога…»  У вирішальний момент, коли Мойсей зійшов із гори….  (Вих. 32). «Хто за Господа, - до мене!» І зібралися до нього всі Левіїні сини».  Тому Господь за вірність відділив його Собі на специфічну службу у святині для звершення служби Богові…

Суть священства, – що вони мали робити? «На служіння у святині» Вих. 28:1-2, «щоб Аарон, щоб був священиком для Мене.» Господь дав дуже детальні вказівки Мойсеєві щодо священицьких шат та рукоположення – (29:9) «І буде для них священство на вічну постанову».

Які вимоги були до священика за виразною Божою вказівкою?

Три категорії вимог:

1) відділені від інших: Вих. 28: 1; відділені – відокремлені від інших;

2) помазані - Вих. 29:7 «і візьмеш оливу помазання та й виллєш йому на голову, - й помажеш його» 

3) посвячені для Господа - святі призначені для Бога, «рукоположиш їх на посвячення для Господа» (29:33).

Оці три функції, які дані були Мойсеєві щодо дій над священиками можна виразити трьома словами: відділиш, помажеш, рукопокладеш.

Господь священство дає як дар: « Як службу дару даю Я вам священство, а чужий хто приступить буде забитий Чисел.18:7. Отже священство не було власним здобутком, чи власною заслугою, чи якоюсь нагородою, а даром Божим. Чужим під карою смерті заборонено було приєднуватися до священиків. Бог потурбувався про своїх священиків, бо вони мали сім’ї і потребували з чого жити; земельних наділів вони не мали… Тому Господь сказав так: «У їхньому краю ти не будеш мати частки власності, і не буде тобі частки між ними, - бо Я твоя частка та власність твоя поміж Ізраїлевими синами»(Чисел 18:20) Натомість Господь дає їм десятину на проживання – 18:21 –«А Левієвим синам Я дав десятину в Ізраїлі на спадщину, взамін за їхню службу скинії заповіту». Священики теж повинні були з цієї отриманої десятини повертати Богові десяту частину – «Коли візьмете від Ізраїлевих синів ту десятину, що Я дав вам… то принесете з неї Господнє приношення – десятину з десятини» (18:26).

Завдання священиків – яке дав їм сам Господь Бог.

Приносити жертви Господові та очищувати народ, це по суті – посередницьке (представницьке) служіння між Богом та народом. Це видно було не лише із прямої функції священиків, а навіть з їхнього одягу – Вих. 28 де Господь детально пояснив шати та одежі священиків. Шати – «на славу та красу» (28:2), нагрудник із золота та 12 каменів, які мали представляти 12 колін Ізраїля, який Аарон мав носити на серці своєму перед Господнім лицем, ефод з двома нарам енними каменями оніксами, на яких було вирізьблено імена Ізраїлевих синів. Хітон, завій на голову, пояс, - все це все мало наголошувати на посередницькому, представницькому служінні священиків.

Отож їхнім завданням було складати жертви Богові, кадіння, як священнослужіння Господу на «вічне священство». Мета інституту священства враз із всіма речами святині – для очищення та освячення народу, прославлення Бога. (див. Вих. 40:13-15).

Але Господь у Своїй любові та мудрості вирішив подарувати нам кращу надію, вже в Ісусі Христі, бо змінив священство та Закон: «Отож, коли б досконалість була через Левитські священство, то яка ще потреба була б щоб інший Священик постав за чином Мелхиседековим. Коли священство зміняється то з потреби буває переміна й Закону…  «відкладається попередня заповідь, через її неміч та некорисність, а запроваджується краща надія, що нею наближуємося до Бога» - Євр. 7:12,18. «Відміняє Він перше, щоб друге поставити» (Євр.10:9). Що є першим, що Бог вирішив відмінити? Старозавітнє священство враз з їхніми жертвами, «…бо тож не можливо, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи!» (Євр.10:4). Що є другим, яке поставляє Бог? Новозавітнє священство Ісуса Христа, про яке Павло пише:«у цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз»(Євр.10:10)

І справді, Старозавітнє священство було прообразом Святого Первосвященика – Христа, єдиного Посередника між Богом та людиною, «… цей, що навіки лишається і безперестанне Священство Він має, тому може Він завжди спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитися» (Євр.7:24, 25).

Прообразне служіння Старозавітнього священства та скиніі завіту пояснене Павлом у Євр. 9:9-28 «…перша скинія - вона образ для теперішнього часу, за якого приносяться дари та жертви, що того не можуть вдосконалити щодо сумління того, хто служить… але Христос, Первосвященик майбутнього, доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього творення, і не з кровю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Тому Він  - Посередник Нового Заповіту…»

Саме про священство Нового Завіту та про служіння Ісуса Христа як Посередника та Заступника будемо родумувати наступного разу.

   

СВЯЩЕНСТВО II

Нового Завіту

(aбо служителі Слова)

Сьогодні за милістю Божою ми продовжуємо тему священства у Старому та Новому Завітах. Минулий раз ми роздумували про завдання та мету священицького служіння у Старому Завіті. Термін «священик» (євр. коген), чи священнослужитель скинії, у Старому Завіті було звужене до поняття «жрець», завданням якого було приносити жертви, тому у вузькому розумінні священнодійство – у С.З. це принесення жертов Богові. Священика Старого Завіту можна ототожнити із терміном «жрець».

Новий Завіт термін «священик», чи «жрець» не вживає взагалі; це не випадково, бо у Новому Завіті він майже не згадується, - нікого з учнів Христових, апостолів, пастирів ранньохристиянської Церкви Слово Боже не називає священиком чи жрецем. А коли й натрапляємо на це слово у Н.З. це значить старозавітнє священство, або самого Ісуса Христа(Євр.8). Натомість в Новому Завіті вживається грецьке слово «пресбутерос», - пресвітер, - старший зібрання. Павло та Варнава скрізь, де засновували громади християн ставили пресвітерів (див. Дії ап.14). Поставленню пресвітера передувало його рукоположення, як особливий зовнішній знак покликання на служіння. Це була не просто якась адміністративна функція чи обрядова форма, а вияв особливої благодаті Божої, Його святого дару для специфічної мети – проповіді Євангелії та адміністрації громади. Про це пише Павло в 1 Тим. 4:14 :«Не занедбуй благодатного дара в тобі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів».

Апостол Павло в часі своєї першої подорожі,  в Мілеті зустрічався із Ефеськими пресвітерами (Дії 20). В той час апостоли настановляли у кожному місті, де була християнська громада пресвітерів, - старших громади, а часто у великих громадах – колегії пресвітерів.

У Діях 20:28 пресвітери названі грецьким словом «епіскопос» – єпископами – що зн. наглядач за громадою. Цікаво, що Новий Завіт не робить різниці між епископами та священиками, - це одна і та ж функція, яку потім традиційні церкви розмежували й надали терміну «епископ» вищого значення, ніж пресвітер.

Коли у Старому Завіті пророк Йоіл (1:13) згадує священиків, то зве їх «слугами жертівника», або «служителями Бога», то Новий Завіт у Лк. 1:2 називає таких «служителями Слова» або «служителями Євангелії».

Хто такі ці служителі Слова у Новому Завіті яке їхнє завдання та яка мета їхнього служіння будемо про це зараз роздумувати.

За словами Павла це «служителі Христові та доморядники Божих таємниць»(1 Кор.4:1). У Н.З. На відміну від С.З. цих служителів Христових поділено за родами, чи специфічним видом їхньої діяльності на апостолів, пророків, благовісників, пастирів та вчителів (див. Еф.4:11).

Хто їх кличе на служіння? Чий це такий задум?

На це запитання відповідає Павло у 2 Тим.1:9 «Бог, що нас спас і покликав святим покликом, - не за наші діла, але з волі Своєї та благодаті, що нам дана в Христі Ісусі, попереду вічних часів». А на іншому місці (2 Кор.3:6) він пише: «Він нас зробив здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а Духа…»

Яке ж завдання служителів Христових?

На відміну від Сторого Завіту, де священики приносили жертви, у Новому Завіті завдання Христових служителів є благовістити - звіщати Євангелію Христову: «Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, вибраний для звіщання Євангелії Божої» (Рим.1:1). Отож мета служителів Христових у Н.З. – звіщання Євангелії Божої – благої вістки спасіння в Христі Ісусі.

На відміну від С.З. де священство - коліно Левія творило собою окремий клас людей, Новий Завіт такого особливого класу на творить; священство Н.З. набирає характеру особистого Божого покликання, і то не через приналежність до родового коліна...  У Н.З. це служіння носить характер Божої делегатури. Павло у 2Кор.5:20 пише: «Оце ми, як посли замість Христа, ніби сам Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» Він називає це служіння – «служіння примирення» замість Христа і від Його імені. Це і є величним завдання Христових служителів у Н.З.

Відома христ. письменниця Еллен Уайт писала:«Служителі Євангелії Божої  виконують дуже урочисту діяльність, - продовжують місію Ісуса Христа на землі. Вони виступають в ролі Божих уст для народу і повинні відображати свого Вчителя та Господа, в думках, словах та вчинках».

У служителів Нового Завіту важливими є два елементи:

- це люди особисто покликані Господом на служіння;

- їхня мета – звіщати Євангелію Божу для спасіння людей.

Христові служителі Нового Завіту продовжують величну місію свого Вчителя та звіщають Його Євангелію на спасіння кожному, хто увірує. Слід сказати, що старозавітнє священство враз із своїми жертвоприносами служило тільки прообразом служінню Ісуса. Все служіння у святині, а потім у єрусалимському храмі протягом віків вказувало на хресну смерть істинного Агнця Божого на Голгофі. Весь інститут старозавітного священства враз із системою жертвоприносів у святині були лише образом небесного храму та Первосвященицького служіння Христа. Про це пише ап. Іван: «По цьому я глянув, - і ось відчинився храм скинії свідчення в небі»(Об.15:5); описуючи цей небесний храм, він згадує про ковчег заповіту, сім світильників, золотий жертівник та інш. Небесний храм є реальним справжнім місцем, яке збудував Господь, а не людина. Пояснюючи юдеям Павло, пише: «Христос увійшов не в рукотворну святиню, що була на взір правдивої, але в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем за нас»(Євр.9:24), а далі він пояснює, що «Головна ж річ у тому, що ми маємо Первосвященика, що засів на небесах, по правиці престолу величності, що Він Священнослужитель святині й правдивої скинії, що її збудував Господь, а не людина»(Євр.8:1).

То хто ж виконує священицьке служіння у Новому Завіті?

Господь наш Ісус Христос – Первосвященик: «… святий, незлобивий, невинний, відлучений від грішників, що вищий над небеса… Отакий потрібен нам Первосвященик!» (Євр.7:26). У Старому Завіті священики були посередниками між грішниками та святим Богом та були тільки символами самого Христа істинного Первосвященика. Христос, за словами ап. Павла (1 Тим.2:5) є Єдиним Первосвящеником, - іншого такого посередника немає. Отож, у Новому Завіті немає необхідності у служінні земних священиків - посередниках між людиною та Богом, бо на зміну їм приходить досконалий і вічний Священик – Христос.

У Старому Завіті служіння земних священиків було служінням заступництва, прощення, примирення та відновлення, яке надавало можливість всім людям, які жили до нар. Христа мати доступ до Бога через це священство, віруючи в майбутнього Месію.

 У час після Христа, в Новому Завіті все міняється; - на зміну земним священикам приходить досконалий Первосвященик і смиренний Агнець Божий – Христос:«Закон бо ставить людей первосвящениками, що немочі мають, але слово клятви, що воно за Законом ставить Сина, який досконалий навіки» (Євр.7:28). Цей величний Священик і Жертовний Агнець в одній Божій Особі  від тепер заступається, прощає, примиряє грішників з Богом.

То ж тепер немає необхідності у земних священиках, бо заради самого Ісуса Христа та Його жертви Бог милує, прощає грішника, що кається та зараховує йому праведність Сина Свого. Ось таким чином у Новому Завіті, після принесеної досконалої жертви крові на Голгофі відбувається викуплення та оправдання віруючого.

Це небесне служіння Христа-Первосвященика наближається до кінця, коли Він вдруге прийде на нашу землю:«… так і Христос один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох, і не у справі гріха другий раз з’явитися тим, хто чекає Його на спасіння»(Євр.9:28)

Чекаймо і ми Його повернення та сумлінно виконуймо наше завдання, бо ми як святий Його народ маємо специфічне та величне завдання: «Але ви – вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, хто покликав вас із темряви до дивного світла свого»(1Птр.2:9).

Тому за волею Божою чекаймо Його приходу та звіщаймо всьому світові Євангелію Христову – благу вістку спасіння в Христі Ісусі. Амінь!

 

"ПРАВЕДНИЙ ЖИТИМЕ ВІРОЮ...!  

(Рм.1:17)

 Йшов 1511 рік. Молодий священик Мартін приїздить до Рима у справах свого ордену. Дізнавшись, що папа у своїй постанові пообіцяв остаточне відпущення гріхів кожному, хто пройде так званими "сходами Пилата" які, якимось дивом були перенесені із Єрусалима в Рим та по яких, згідно передання, підіймався наш Спаситель Ісус Христос, Мартін Лютер вирішив податися до цих сходів. Коли Лютер благоговійно на колінах став підійматися цими сходами угору, несподівано гучний голос сказав: "Праведник житиме вірою!" Від несподіванки Лютер зірвався на ноги і наляканий швидко утік з цього місця. З цього часу ці біблійні слова завжди лунали у його душі. Несподівано він виразно побачив оманливість надії людей спастися при помочі власних діл. Лютер збагнув необхідність постійної віри в заслуги Христа. 

"Я зрозумів, " — писав він, — «що божественну праведність ми отримуємо внаслідок самої віри в Бога і завдяки їй, тим самим милосердний Господь оправдовує нас через саму віру." При цій думці, Лютер, як він сам висловився, знову народився і немов через відкриті ворота потрапив в рай.

Йому відкрилася омана папства і коли він повернувся з Рима, то "відвернувся" від нього усім своїм серцем. З того часу почався його відхід від папської церкви, допоки він остаточно і безповоротно порвав із нею. 

Слова "праведник житиме вірою" стали поворотними не тільки в Лютера, але й в багатьох сумлінних та чесних людей, які сміливо вийшли з традиційних церков та стали вірними послідовникати Христа.

Це твердження істинне ще з тих далеких часів, коли згрішила перша людина - Адам і таким же вірним залишиться навіки. Перші християни знали цю істину ще з Старого Завіту:"А праведник житиме вірою своєю" - пише пророк Авакум (Ав.2:4) Отож ап.Павло у посланні до Римлям лише зацитував пророка Аввакума (625р. до н.е.) та ще раз відсвіжив у памяті християн цю вічну Божу істину. Павло наводить приклади спасенної віри, він пише у посланні до Євреїв 11:4: "Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, чим Каїн; нею засвідчений був, що він праведний" та згадує теж про Ноя: "Вірою Ной, як дістав був обявлення... нею світ засудив був і став спадкоємцем праведності, що з віри вона"(Євр.11:7).  А далі ми читаємо про праведників Старого Завіту, які саме вірою одержували засвідчення... Отже, віра Старого Завіту була вірою у майбутню викупну жертву Христа та Його спасіння. Бо як каже сказав апостол Петро перед юдейським синедріоном:"І нема ні в кім іншим спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали"(Дії.4:12)  

А чи важлива ця біблійна істина для нас сьогодні? Чи діє вона сьогодні?!

На превеликий жаль багато людей, що звуть себе християнами не знають, що значить жити вірою. Так, вони вірують у Христа та Його викупну жертву, але не повністю користають із подарованого Христом дару спасіння. Вони знають, що їхні гріхи в минулому Бог прощає через Ісуса Христа, вони моляться про своє прощення та, отримавши його, - намагаються жити праведно, покладаючись на свої власні сили та вчинки. В цьому їхня суттєва помилка. Чимало християн надіються у своєму житті не на Бога, а на власні сили. Їх легко розпізнати за типовою фразою, яку часто повторюють: "Я щиро хочу бути добрим християнином, бо можу бути спасенним." Вони розповідають про свої минулі досвіди, про радість, яку вони пережили в момент щирого навернення до Господа, але вони нічого не знають про радість та щастя щоденного життя для Господа. Навіть, коли хтось розповідає про це, вони просто не можуть в це повірити... Для тих людей щоденне життя з Богом, або біблійною мовою "ходіння з Господом" (див.Бут.5:22) залишається лише порожньою фразою...

Апостол Павло пояснює це непросте питання на прикладі допотопного Еноха, він пише:"Вірою Енох був переселений на небо, щоб не бачити смерти; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш, як його перенесено, він був засвідчений, що "Богові він догодив. Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірити, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду" (Євр. 11:5,6)

Ким Енох був перенесений на небо?!  Богом. 

Завдяки чому Енох був перенесений на небо?!   Завдяки своїй вірі!

Звернемо увагу, що Енох був перенесений на небо тільки завдяки вірі. Енох ходив з Богом і одного разу отримав засвідчення, що догодив Богу, але без віри догодити Богові неможливо... Жоден вчинок, навіть великий подвиг, здійснений людиною без віри, не може отримати Божого схвалення. Без віри діла людини недосконалі. Замало проявити віру на початку свого християнського шляху - це справа всього життя християнина - щодня і завжди, аж до останнього нашого подиху... Жити вірою повинні ми кожного дня. 

Багатьом людям імпонують високі християнські ідеали; вони щиро захоплюються прекрасними обітницями вічного щасливого життя, але вони кажуть, що жити по-християнськи дуже тяжко у сучасному світі, вони твердять, що християн завжди пересвідують невдачі, що християнське життя сповнене смутку, переживання, сліз та терпіння... Тому вони в ньому розчарувалися. На перший погляд, це справді так, - постійні невдачі та переживання можуть викликати пригнічення у будь-кого. Навіть найхоробріший воїн стане жалюгідним боягузом, коли буде повсійно і всюди терпіти поразки. Звісно все це чекає кожного, хто забуває, що слід ЩОДНЯ ЖИТИ ВІРОЮ... 

Якщо б ці люди, признавшись у своєму безсиллі, щиро і посвячено звернулися до Господа про допомогу та повністю покладалися на Нього, - тоді б їхнє життя цілковито перемінилося та наповнилося радістю у Христі. Апостол Павло пише до Филипян: "Радійте в Господі завжди, і знову кажу - радійте!"(Фил.4:4) Віруюча людина сповнена радістю навіть у важкі хвилини життя, бо Господь поруч; Він завжди разом з людиною... і дивовижно діє в її житті. Людина тоді перемагає...Вона стає переможцем, але не сама, а з Господом.

Що ж дає віра людині?

1.Рим.5:1,2 - МИР з Богом - примирення здійснене у Христі стає її власним примиренням з Богом.

2.Доступ до Божої благодаті - з цього і спасіння, яке звершується по благодаті (див.Еф.2:8)

3.Надію на вічне життя з Богом - "хвалимося надією слави Божої" (Рм.5:2)

А як наслідок життя з віри - Гал.3:9 "Хто з віри, будуть поблагословенні з вірним Авраамом", увійдуть у славу Божу і триватимуть у ній вічно - "Бо я думаю, що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має в нас зявитися" (Рм.8:18)

Але всі ці обітниці щастя, приготованого нам на неебесах, стосуються лише, тих, хто є переможцем:"Переможцеві Я дам сісти на Моєму престолі зі Мною - каже Христос (Об.3:21) та "Переможець унаслідує все..."(Об.21:7).

Хто такий цей щасливий переможець?! 

Той, хто прямує за Господом, той, хто знаходиться у Його бойових полках і тому завжди перемагає. Переможець все унаслідує, бо спадщина - це нагорода за перемогу.

Тому, дорогі друзі, сьогодні час перемагати. Перемагати разом з Господом, який не програвав ніколи! Це радіти Його Перемогами, які Він по великій своїй милості дарує і нам і тоді ми відчуватимемо радість та щастя перемоги у Христі!

А ці перемоги слід отримувати щодня - великі та малі, - перемоги над похіттю плоті, над похіттю очей, та апетитом, перемоги над гордістю та егоїзмом. Багато людий жахаються самаго факту, що потрібно боротися... вони лякаються самої боротьби, бо завжди покладаються тільки на себе.... Вони не знають радості перемог, у їхніх душах лиш прикрі розчарування і поразки...

 Зовсім не страшно воювати, якщо перемога заздалегідь забезпечена Богом! Зовсім не страшно воювати, коли ти в армії найсильнішого Вождя небесний сил - Всемогутнього та непереможного Бога!   

Апостол Іван відчув смак та радість перемоги у Христі і тому пише:"Бо кожен, хто родився від Бога - перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла - віра наша!" (Ів.5:4)

 Прочитаємо слова ап.Павла (Гал.2:20) "І живу вже не я, а Христос  проживає в мені. А що я живу в тілі тепер, - живу вірою в Божого Сина, що мене полюбив, і видав за мене Самого Себе" 

У цих словах міститься відповідь на поставлене нами запитання. Ісус Христос, Син Божий, котрому дана всяка влада на небі і на землі, дає силу для наших перемог. Але чи можемо ми хвалитися тим, що постійно перемагаємо у Христі!? Так, це похвала, але не нам, а Господу! Псалмист Давид говорить:"Господом буде хвалитися душа моя" А Павло писав:"А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розпятий світ для мене, а я - для світу"(Гал.6:14).

Наш Вождь - Господь сил. Він мужньо зустрів найсильнішого і найстрашнішого ворога - сатану і переміг його на хресті. Всі, хто у своєму житті прямують за Христом будуть йти від однієї перемоги до іншої і вже у небесах радіти остаточною перемогою в Господі!

Іван пише, що той, хто народжений від Бога перемагає світ через віру. Саме вірою людина кладе свою руку у сильну Божу руку і тоді Його могутня сила починає діяти у ній... ніхто з людей не пояснить як саме це здійснює, але це стається і Всемогутній Господь перемагає світ через віру людини. Він здійснює те, що не під силу жодній людині.

Тільки Божому Духу відомо, яким чином знищити у людині її гріховні бажання, як вчинити людину послушною, покірною, яка подолала б заздрість та егоїзм... Тому нам залишається тільки повністю вірою покластися на Господа та вповні Йому довіритися і ми переможемо!

Ми не розуміємо ЯК Петро ходив по воді, але ми знаємо, що це він зробив за повелінням Ісуса Христа. Допоки він дивився на свого Вчителя, Божественна сила, яка вела його по розбурханих хвилях, не покидала його. Досить було йому подивитися на загрозливі хвилі, - його опанував страх і він почав потопати... 

Апостол Павло пише:"Вірою впали єрихонські мури по семиденнім їх обходжені..."(Євр.11:30) Для чого були написані ці слова? Для нашої з вами настанови, щоб ми "терпінням та потіхою з Писання мали надію".

Невже й справді нам доведеться боротися з якимось реальним військом та здобувати укріплені фортеці?! Звичайно ні! Але "наша боротьба не проти крові та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби"(Еф.6:12). Тому у Святому Письмі так багато говориться про перемоги, отримані вірою над видимими ворогами, щоб показати нам, що може звершити наша віра у невидимій боротьбі проти невидимих правителів темряви зла. Тому Павло не один раз випробуваний у цій духовній боротьбі пише:"Бо ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми, - зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, - ми руйнуємо задуми і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові!"(2 Кор.10:3-5)

Тому, дорогі друзі! Не тільки герої віри в давнину отримували славетні перемоги - вірою перемагали царства та правду чинили, одержували обітниці, зміцнялися в слабості... а й ми бо "Бог передбачив щось краще про нас, - щоб вони не без нас досконалість одержали"(Євр.11:40)

Тому для нас сьогодні є актуальним таке побажання ап. Павла: "Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні, будьте міцні..." (1Кор.16:13).

Ось, що значать для нас слова "Праведник житиме вірою" Живімо вірою, як герої віри, живімо та борімося, у всьому покладаючись на Христа. І тоді у Христі здобудемо славетну перемогу разом з Тим, хто подолав гріх, смерть та сатану, Якому слава і влада навіки вічні. Амінь.  

ХРИСТОВИЙ  МИР                                                

Бачимо різних людей на вулиці, в транспорті, багато з них стурбовані, розгублені, налякані, щось шукаючі, заклопотані…ЧОМУ? Наче є цьому логічне пояснення – життя є складним, напруга, соціальна незахищеність, матеріальні нестачі, жорстокість, хвороби, нещастя, старість, самотність, переживання за власне здоров’я, за здоров’я рідних, про роботу і т.п.  Хтось може сказати: «Життя є таким нелегким та ще й такі обставини… Це ж закономірність, як може взагалі у наш час та в наших обставинах людина бути спокійною та врівноваженою? Чи можливо це взагалі?» Отже, напрошується така відповідь: «Тоді, коли все навколо гаразд, все складається успішно – тоді і лише тоді людина може бути спокійною.» Але ж це пряма залежність від обставин! Добре, коли все складається благополучно… а коли ні?! Тоді зникає спокій, а народжується стурбованість, переживання, хвилювання… Як тоді бути спокійним?!

НАШІ ЛЮДСЬКІ СТРАХИ…

Подібний стан був у Христових учнів в той час, коли розіп’яли і у гріб поклали їхнього Вчителя. Вони Його втратили, а разом із Ним втратили все. Гіркота, розчарування, розгубленість, страх та втрачені надії…  мрії, які так і не здійснилися… І тоді раптом серед них з’явився Христос та й промовив: «Мир вам!» (Ів.20:19-21). Він САМ їм з’явився, що вже само по собі було надто сильним відчуттям, а до того ж Він дарує їм те, що найбільше було їм потрібно саме тепер – спокій і мир. Перед ними з’явився Той у житті Якого були схожі переживання, болі, страждання, зрада, наруга та страхітлива смерть. Вони згадали, коли Він одного разу із великого душевного болю мовив: «Затривожена зараз душа моя…» (Ів.12:27). Проте Той самий Христос до них колись сказав був і таке: «Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте!» (Ів.14:1). Вони вірили Йому, бо Він говорив щиро про те, що Сам пережив і вийшов Переможцем.  

СПОКІЙНИЙ ХРИСТОС

Учні згадали, як їхній Вчитель одного разу здивував і налякав їх… (Мк.4:35-41). Коли знялася буря, човен заливала вода, небезпека смерті нависла над бувалими рибалками, - всі були налякані та розгублені, а Христос в той час преспокійно спав у човні. Вони не розуміли такої поведінки Христа. Так можуть поводитися лише дві категорії людей: діти, які не усвідомлюють небезпеки та виняткові сміливці, які не бояться нічого… Налякані учні будять Його: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» Чи байдуже було Йому? Ні, звісно, ні. Чому Христос був таким спокійним? У чому ж крається таємниця Христового спокою?

Е. Уайт пише: «При спалаху блискавиці вони побачили божественний мир на обличчі Ісусовому. У Його словах і погляді не було й тіні занепокоєння, бо у Його серці не було страху. Але не тому, що Він володів безмежною силою, як Господь неба і землі, а тому, що повністю довірився могутності Свого Отця. Причина Христового спокою була в тому, що Ісус покладався на віру в любов та опіку Божу»(Христос – надія світу). А далі Господня вісниця додає: «У серці Христа панувала досконала гармонія із Богом, тому таким досконалим був Його спокій!»

Дехто може сказати: «Так , це ж був Христо – Всемогутній Бог, Який наперед знав все, що мало відбутися… А до того Він був святим, а як ми – грішні люди можемо бути такими спокійними?» Відповідь проста: джерело цього дивовижного миру знаходиться у Самому Христі! «Він – Князь миру» - пише пророк Ісая 9:5, «Він – наш мир» - твердить апостол Павло (Еф.2:14). Палке бажання Христа – подарувати нам усім Свій мир: «Мир Свій даю вам… не так, як світ дає. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!»(Ів.14:27).

Не достатньо вислухати слова миру та позаздрити тим, хто перебуває у такому спокої, а треба ПРИЙНЯТИ його глибоко у своє серце!

ЯК ПРИЙНЯТИ МИР ХРИСТА?

Христос промовив: «Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога і в Мене віруйте…» (Ів.14:1). То яким же чином прийняти Христовий мир? ВІРОЮ! Віра – це насамперед ДОВІРЯ до Бога.

Е. Уайт пише: «Ті, хто приймає слово Боже і віддає себе Його опіці, а життя – Його керівництву – знайдуть мир і спокій» (Христос – надія світу).

Нам слід довірити все те, що нам дороге; і здоров’я, і майно, і рідних, і своє теперішнє, і майбутнє, і своє життя, і себе самого всеціло в руки Божі та довіряти Йому сповна, без жодних застережень. Бо ніщо так не завдає болю Господу, як брак нашого довір’я до Нього. Ми віримо, що Христос поруч, Він добре знає наші переживання, Він любить нас, Він знає як вирішити наші проблеми і може це вчинити, як всемогутній…

Прийняти мир Христовий слід за такою простою схемою:

ВІРА – ДОВІРЯ - МИР 

Христос підбадьорює нас словами: «Сумуєте ви ось тепер та побачу вас знову – і серце ваше радітиме і ніхто  вашої радості вам не відійме…»(Ів.16:22). Навіщо Ісус Христос так говорив? «Це Я вам розповів, щоб мали ви МИР у Мені!» (Ів.16:33). Отже, це Христос сказав, щоб Його учні і всі ми мали МИР у Христі!

Тому Христовий мир, цей благодатний Божий спокій є наслідком віри, результатом Його перебування в нас!

«Я ЗАСПОКОЮ ВАС»

Христос з любов’ю запрошує усіх: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені – і Я заспокою вас!»(Мт.14:28). Справжній мир і спокій можна мати лише у Христі. Хто перебуває у Христі, а Христос у ньому – той насолоджується повним Христовим миром.

Психологи в людини розрізняють дві сфери: ПСИХОФІЗИЧНУ – це почуття, емоції, відчуття та ДУХОВНУ – це розум і воля. Тому спершу життєві труднощі і переживання торкаються нашої психофізичної сфери – вони сильно діють на наші почуття і відчуття. Тоді людина стає стурбованою: вона завжди думає про свою проблему, переживає, втрачає сон та апетит, хвилюється, є неуважною, замисленою… У її життєвому морі бушує буря, високі хвилі грізно набігають на її маленький човник життя, готові розбити його в друзки, а її саму потопити…

Дуже важливо, щоб ці переживання не охопили духовної сфери людини – себто розуму та волі. А коли так трапляється, - тоді людина відчуває внутрішній неспокій, нею оволодіває тривога, страх і паніка. Розум затьмарюється і вже не спроможний правильно мислити і аналізувати, воля стає хиткою і боязкою й не може вчинити правильного вибору. Згодом людина переконується, що самотужки неспроможна вирішити цю проблему і вона вирішує втекти від проблеми, і , як результат такого стану, -  намагання втекти від себе, відчай, депресія, самогубство і смерть!

Тому дуже важливо, щоб переживання та хвилювання не охопили цієї духовної сфери людини і не контролювали її розуму та волі. В житті, як в океані – на поверхні може вирувати страхітливий шторм, а у глибині – тиша і спокій, навіть водорості не похитуються…

Ми не повинні панічно боятися життєвих штормів, бо там, у глибині нашого єства панує тиша Христового миру. Ми не повинні чогось боятися в житті і втрачами мир і спокій, коли у нашому життєвому човнику перебуває Христос. Навіть коли нам видається, що Він спить, - Христос повністю контролює ситуацію, бо Він всевладний – наші життєві вітри і хвилі слухаються Його. Христос має абсолютну владу нам нашим життям.

ЦЕЙ БЛАГОДАТНИЙ МИР…

Чи справді може людина жити у такому Христовому мирі незалежно від обставин? Так. Прикладом цього є апостол Павло, який пише: «Радійте в Господі завжди і знову кажу: радійте. Ваша лагідність хай буде відома всім людям. Господь близько! Ні про що не турбуйтеся, а у всьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й прохання з подякою. І МИР Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже ваші серця та думки ваші у Христі Ісусі»(Фил.4:4-7). Це пише Павло до християн у Филипах із Марметинської в’язниці у Римі. Хіба ж з такого похмурого і моторошного місця можна писати такі радісні і світлі слова?! Тільки Божа людина, у серці якої панує мир Христа навіть у в’язниці залишатиметься спокійною та ще й інших утішатиме…

Дивна природа Божого миру! Як можна її збагнути? Людським розумом неможливо її зрозуміти, -  вона вища від людського розуміння. Людськими засобами і логікою ніяк не можна збагнути природи Божого миру, але духовним зором, очима віри у Христовому світлі  можна її побачити, прийняти відчути та жити у Христовому мирі.

Хтось з недовірою може сказати: «І так легко! Тільки прийняти і вже не турбуватися нічим..»  Справді так. Нам людям – легко, бо Христові було надмірно важко. Йому було важко здобути для нас наш мир: «А Він ранений був за наші гріхи, за наші провини Він мучений був. Кара на Ньому була за наш МИР!» (Іс.53:5). Безмірні страждання, рани, розп’яття і смерть! Христос віддав Своє дорогоцінне Боже Життя за наше викуплення та за наш мир! Ось якого високою ціною Христос здобув наш мир! Надто висока ціна була заплачена Богом за наш спокій у Христі!

«НЕХАЙ СЕРЦЕ ВАШЕ НЕ ТРИВОЖИТЬСЯ…»  

Спокійна людина, яка у своє серце вірою вдячно прийняла Христовий мир. Вона спокійна, живе у повній довірі свого життя Богові, бо твердо переконана, щоб не трапилось у її житті, - Бог любить її, турбується про неї, веде її до спасіння і подарує вічне щастя у Небі!

А людина, яка не прийняла Христового миру, живе у суцільному страху, переживаннях та турботах… Вона намагається збудувати свій власний мир на своїй системі забезпечення, яку вона так довго і дбайливо зводила. Це її будиночок із піску, який зруйнується при першій життєвій хвилі. Тоді все навкруги набиратиме загрозливого вигляду; насуватиметься на людину, наче снігова лавина, засмоктуватиме, мов трясовина… Така людина залишається наодинці із своїми проблемами, які власними силами неспроможна вирішити. Все ж вона вперто твердить:«Це моє життя! Я сам вирішуватиму свої проблеми! Ніхто не втручайтеся! В мене все під контролем! Я покладають тільки на власні сили!» Врешті-решт людина гордо відкидає добру руку Божу, яка готова їй допомогти. І тоді залишається сама-самісінька, мов маленький безпорадний хлопчик посеред небезпечної вулиці життя… Вона розгублена і налякана,  у відчаї та в депресії, що неодмінно призведе до самогубства і смерті. Чому такий драматичний і сумний кінець? Бо немає іншої дороги до Життя, ніж Христос! Бо не тією дорогою йшла ця людина. «Бо злидні та руїна на їхніх дорогах, бо дороги миру вони не пізнали»(Рим.16:16).

З ХРИСТОМ У ЖИТТЯ

Тож коли навколо нас так багато життєвих турбот, які грізною лавиною насуваються на нас, що ж робити? А що чинить дитина коли їй страшно?! Біжить до матері і кличе її. Біжімо й ми до нашого Небесного Отця і кличмо до Нього! Ми ж не сироти… ми Його загублені й розгублені діти, які не можуть самі подолати труднощі! Довірмо своє життя у руки Божі, смиренно признавшись у нашій людській слабкості і страхах. Покладімо свою руку у Його добру і сильну Батьківську правицю та слухняно прямуймо за Ним туди, куди Він нас поведе. Господь вміє вирішувати наші «нездоланні» труднощі, як наймудріший. Він вмить здолає їх, як Всемогутній, Він завжди має Свій Божий план нашого порятунку. Христос дуже бажає нашого спасіння. Він щиро хоче бачити нас щасливими, радісними та безсмертними!

З вдячністю та  любов’ю приймаймо великий Божий дар – МИР ХРИСТОВИЙ! 

Нехай до наших сердець і сьогодні в цей важкий останній час великих життєвих потрясінь продовжує линути Його люблячий і солодкий голос: «Дітоньки, залишаю вам мир. Свій мир даю вам! Нехай ваше серце не тривожиться, ані не лякається!» (Ів.14:27).  Амінь.